У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

обличчям, вкритим мереживом глибоких зморщок... Опущені повіки позбавляли це обличчя найменших ознак життя. Здавалося, рухається мумія, загорнута в довгу чорну рясу. Та ось повіки піднялися, відкрили лагідні чорні очі, і відразу ожили уста, немов віяло, розсунулися зморшки, обличчя мумії стало обличчям живої, хоч і старої людини.

- Сідайте, сину мій! - голос у попика був такий же м'який і лагідний, як і його погляд.

Григорій сів, злегка спершись на стіл, як це зробив і його несподіваний співрозмовник.

- У ваших очах, сину мій, я читаю подив, і тому приходжу до висновку, що вам не так уже часто доводиться мати справу з духовними особами. Адже так?

- Пробачте, панотче! Я не настільки знаю англійську мову, щоб вільно нею розмовляти. Розумію дещо, але все ж не настільки, щоб вільно підтримувати бесіду.

- А я майже не знаю німецької... То що ж нам робити? - попик на якусь мить замислився чи удав, що замислився. Потім в його очах майнули вогники, і лагідна посмішка заграла всіма численними зморшками на щоках, навкруги очей і уст.

- Мені здається, є така мова, за допомогою якої ми швидко порозуміємось! - зовсім вільно, не запинаючись, промовив попик чистою українською мовою, співуче розтягуючи закінчення слів.

- Яволь! - навмисне по-німецькому відповів Григорій.

- Чому ви відповідаєте німецькою мовою?

- Бо вона мені рідна, як німцеві.

- А хіба слово, яке допомагає нам у дитинстві пізнати світ і науку, не стає рідним? Ви ж, як мені відомо, навчались в українській школі?

Для Григорія стало зрозуміло - людина в рясі, як і той очкастий, добре поінформована про його минуле.

- Сподіваюсь, панотче, ви прийшли не для того, щоб виявити моє ставлення до української мови? - в голосі Григорія бриніло нетерпіння.

Попик докірливо похитав головою, але голос його, як і раніше, звучав лагідно і примирливо.

- Ви надто нервові, сину мій!.. Але нам, духовним пастирям, і вручено в руки святий хрест, щоб вносити в збуджені людські душі мир і благодать. Щоб зло у людських серцях поступалося перед...

- А чи не можна ближче до справи, шановний панотче? Я людина військова, звик говорити коротко і ясно. Того ж чекаю і від співрозмовників. До того ж на справах лікування людських душ я розуміюся дуже мало і, признатися, поповнювати свої знання в цій галузі не маю наміру.

Уся ця фраза прозвучала далеко гостріше, ніж того бажав Григорій. І тим несподіванішою була реакція попика. Підійшовши до Григорія і поклавши йому руку на плече, він майже весело промовив:

- Дуже приємно розмовляти з людиною діла. Ви, любий бароне, звільнили мене від потреби, краще сказати, нудного обов'язку марнувати час на вступну промову. У вашому характері, мені здається, поєдналися німецька пунктуальність і американська діловитість. Отже, час - гроші. То не будемо його витрачати марно. Насамперед, хто я? Скромний рядовий священик греко-католицької церкви. Звуть мене отець Фотій. Наш найвищий пастир, його святейшество папа римський, доручив мені, обізнавшись із справою на місці, доповісти йому про стан нашої багатостраждальної пастви, особливо серед переможених. Адже коли страждає людська плоть, але звеселяється душа віруючого, благодать божа стоїть біля врат життя раба свого.

- Пробачте, отче Фотій, але як можуть звеселятися душі таких-от, як я, коли в нас забрали автомати і загнали за колючий дріт табору для військовополонених? - насмішкувато запитав Григорій, роздратований ухильними відповідями попика на свої запитання.

Отець Фотій ніби не помітив цього роздратованого тону.

- Сильний, сину мій, не той, хто має зброю земну, а той, у кого дух у всеозброєнні, щоб боротися з ворогами віри нашої.

- Я віддаю перевагу автомату з повним боєкомплектом до нього. Отже, залишимо суперечки про характер зброї і перейдемо до суті справи, яка, очевидно, привела вас сюди.

На цей раз очі отця Фотія блиснули недобрим вогнем.

- Коли ви наполягаєте, то слухайте...

- Отак краще. Тільки я прошу дозволу запалити у вашій присутності.

- О, прошу!

Григорій запалив і сів зручніше.

- Викладу суть справи коротко. Як ви, може, помітили, мені відомі деякі подробиш вашої біографії. Не питайте звідки. Це не має ваги. Але важливе інше: ви людина молода, енергійна і, треба сподіватись, віруюча. І для мене, як духовного пастиря, зовсім не байдуже, як складеться ваше майбутнє. Ви матеріально забезпечені, це я знаю, але святій церкві хотілося, щоб ви не загубили своїх талантів, а свій розум, здібності і енергію спрямували на боротьбу з ворогами віри нашої.

- Тобто я мушу стати проповідником? - одверто глузуючи, спитав Григорій.

Отець Фотій знову вдав, що не помітив тону, яким це було сказано.

- Ну, такої жертви ми від вас не вимагаємо. У ваших здібностях і талантах офіцера має потребу народ, який став на шлях справедливої боротьби за свою свободу і свою віру, проти тих, хто підняв чорне знамено антихриста.

- Щиро кажу, не розумію.

- Останнім часом, сину мій, ви не мали змоги ознайомитися з тим, що відбувається в світі. У вашому становищі це природно. Я поінформую вас. Зараз на благословенній землі моєї батьківщини - на Західній Україні - точиться запекла боротьба. Вірні сини українського народу підняли прапор боротьби з більшовизмом. Боротьба точиться успішно. Мало не всі західні області захоплені армією повстанців. Якщо ця боротьба офіційно не підтримується урядами, то наші численні і часом дуже впливові прихожани західного світу подають бійцям значну і великодушну допомогу. Наша могутня церква теж на боці тих, хто повстав за святу справу. Але, хоч повстанців багато, хоч вони добре озброєні, їм, проте, не вистачає досвідчених керівників. Ми знаємо, що ви, сину мій, ненавидите більшовиків і прагнете помститися за смерть свого батька. Це святе почуття керувало вами, коли ви перейшли лінію фронту восени тисяча дев'ятсот сорок першого року. Воно