У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Запанувала довга мовчанка. Пропозиція Фотія була такою несподіваною, що Григорій ледве міг приховати, як він розгубився. Прийняти цю пропозицію, щоб зсередини розвалити мерзенну банду всіляких недобитків, що гендлюють інтересами свого народу? Викрити перед усім світом їх натхненників - отих "впливових" осіб, про допомогу яких казав Фотій?

"Ти гадав, що війна закінчилась, а вона продовжується. Тобі випала нагода знову пролізти в лігво ворога..."

Григорій тоді мало не спокусився цією можливістю. Та в пам'яті раптом спливла розмова з Титовим перед від'їздом, прозвучали слова: "Тільки пам'ятай - поїздка твоя особиста справа, тільки особиста".

Порушити дану обіцянку Григорій не міг. Хто його знає, як обернеться ця авантюра. Бо справжнісіньким авантюризмом може стати його втручання. Не знаючи броду, не лізуть у воду! Тоді категорично відмовитись? Це небезпечно, адже ясно вже зараз: усе, щойно почуте, продовження розмови, яку розпочала десять днів тому людина в окулярах.

Пригадуючи дальший хід подій, свою відповідь на пропозицію попика, Григорій приходить до думки, що повівся тоді правильно.

- Ви були відверті зі мною, отче Фотію! - відповів він йому.- Хочу віддячити вам теж відвертістю. Ваша пропозиція спокуслива самою ідеєю боротьби з більшовизмом. Але мені, німецькому офіцерові, барону, не пристало змінювати мундир офіцера на кожушок повстанця.

Фотій посміхнувся.

- Це тільки зовнішній бік справи. Суть лишається...

- Зовнішнє з внутрішнім часом поєднується настільки щільно, що розірвати їх - то означає зазіхнути на суть - саме єство людини. Я офіцер не тому, що носив мундир, а всім своїм вихованням.

- Я розумію ваші почуття, сину мій, але схвалити їх не можу. Устами вашими промовляє гординя. Гординя, а не смирення перед волею Всевишнього. За тиждень приблизно мені знову доведеться бути в цих місцях... Я знайду вас. Обіцяйте подумати.

- Радий буду вас побачити, але не для продовження цієї розмови.

- Не треба квапитись! Зважте: життя людини в десниці божій, а ця десниця не тільки жалує, а й карає нерадивих.

Цій замаскованій загрозі Григорій не надав тоді значення. І даремно. Знову помилка! Треба було виграти час - пообіцяти подумати. А за цей час розробити план втечі з табору. Григорій знехтував такою можливістю. Тобто план він обміркував, а от здійснити його не встиг.

У таборі було заведено, що офіцери напередодні остаточного звільнення додому діставали відпустку до міста - з вечора й до ранку. Одержання такої відпустки фактично означало, що всі формальності з демобілізацією закінчено. Це було загальновідомим, і тому, коли до намету, де жив Григорій, зайшов сержант і простягнув йому перепустку, всі присутні при цьому кинулися вітати щасливця.

Григорій доклав чимало зусиль, щоб приховати своє збентеження. Що могла означати така несподівана "милість"? Згоди на пропозицію Фотія він не дав, ніхто інший після цього ніяких розмов з ним не вів. Дивно, дуже дивно... А проте, можливо, ця відпустка допоможе йому дізнатися про наміри адміністрації табору?

Сонце вже хилилося на захід, коли колишній гауптман Генріх фон Гольдрінг, зодягнутий в цивільний світло-сірий костюм, вийшов за браму табору. І відразу ж його охопило давно відоме почуття настороженості, яке він завжди відчував перед небезпекою.

Нічого, власне, не сталося: широка бетонована автострада, відполірована безліччю шин, виблискувала проти сонця. Жодного перехожого чи велосипедиста. Нікого, хто б міг за ним стежити. Тоді звідки ж це відчуття небезпеки? Що ближче він підходить до міста, це відчуття збільшується.

"З чиєї волі і з якої причини мені надано відпустку? Може, для того, щоб спокусити життям на волі і цим посилити бажання вирватися з табору? Може, хочуть перевірити, чи немає в мене тут якихось зв'язків? Здогадуються, хто гауптман фон Гольдрінг насправді?"

Прикидаючи в думках усі можливі несподіванки, які на нього чекають, Григорій не помітив, як наблизився до міста. Ось кривуляста вузенька вуличка. Вона теж порожня. Проте ні!

Біля газетного кіоска ніби майнула якась тінь... Щось невловиме, що він устиг відчути інстинктивно, а не побачити оком...

Треба спокійно пройти повз кіоск, а потім озирнутися чи, може, підійти купити газету.

Безтурботно насвистуючи, Генріх проминув кіоск, потім зупинився, ніби про щось згадавши, помацав рукою в кишені, шукаючи грошей. Так, тепер можна озирнутися. Як це неприємно, коли відчуваєш, що в твою спину вп'ялися чиїсь очі!

Швидко повернувшись, Григорій побачив, що біля кіоска стоїть якийсь молодик. Перш ніж він устиг затулити обличчя газетою, в око впали зачіска, чоло і пильний погляд водянистих очей.

Настороженість зникла в одну мить. Ясно, за ним стежать! А коли так, то боятися нема чого - хай переконаються, що, крім розваг, він на думці нічого не має!

"А працюють вони досить примітивно!" - майнула весела думка. Насвистуючи все ту ж пісеньку, почуту вчора в кіно, Григорій завернув на бічну вулицю, потім на другу. Молодика з водянистими очима він серед перехожих не помітив.

"Очевидно, нагляд за мною комусь передав. Ну що ж, і цей на доповіді у начальства кліпатиме очима!"

Уже без будь-яких пересторог Григорій зайшов до першого кафе, яке трапилось на дорозі.

Відвідувачів було мало, і Григорій міг розташуватися вигідно. Він сів біля вікна. Звідти було добре видно всіх, хто заходить у кафе, спостерігати за перехожими на вулиці.

Низенький і круглий, мов діжка, господар кафе ліниво вийшов з-за буфетної стойки:

- Що накажете?

- Пляшку лимонаду, свіжих яблук і хорошу сигару.

Господар хитнув головою, що мало означати уклін, і відійшов до буфету. Проходячи через зал, він на хвилину спинився, пропускаючи нового відвідувача. Григорій встиг помітити лише його високу, струнку постать. Ні, це не той біля кіоска. Втім, ще буде час розглянути, що то за цабе! Відвернувшись до вікна, Григорій байдужим поглядом провів