У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Цілу ніч Григорій не спав, обмірковуючи подробиці пригоди і силкуючись вгадати її наслідки. Багато варіантів виникло в його голові, але того, що справді сталося, він не передбачав.
Ранком колишнього гауптмана фон Гольдрінга було заарештовано. І вже ввечері відбувся суд.
Два свідки - сам "потерпілий" і господар кафе-в один голос твердили: так, підсудний мав намір оволодіти зброєю солдата; йому навіть пощастило це зробити, і лише хоробрість потерпілого, який голіруч кинувся за озброєним злочинцем, не дала можливості підсудному здійснити задумане.
Комедія суду тривала недовго. Все було розписане, мов по нотах, і зарані вирішено. Пояснень Григорія судді навіть гаразд не вислухали. Ще б пак! Адже у них в руках був такий незаперечний доказ його провини: фото, нібито надіслане невідомим фотоаматором, що був свідком пригоди і якимось побитом передбачливо зафіксував її на плівці.
Присуд був короткий:
"Військовополоненого Генріха фон Гольдрінга, колишнього гауптмана німецької армії, за спробу оволодіти зброєю солдата окупаційних військ-розстріляти".
З якою метою влаштували цей суд, власне, не суд, а його інсценізацію? Висновок один - скромна особа фон Гольдрінга комусь заважала... А може, навпаки: когось дуже зацікавила? Взяти людину в окулярах, надто вже цей тип піклувався його долею, або отець Фотій... Щодо цивільного, то він нічого конкретного не запропонував. Лише намацав грунт. Так само, як Кронне. Кронне? А звідки він узявся там, у кафе? Чому солдат вільно його пропустив? Правда, навіть у цивільному одягові Кронне мав вигляд офіцера, а на солдатів це справляє враження. Хоча той лобуряка був настільки п'яний... Справді п'яний чи вдавав п'яного? Гм... скидається на те, що, вручаючи йому перепустку до міста, комендатура табору свідомо направила свого підопічного просто в пастку... Але знов-таки, з якою метою? Ясно з якою - потрібна була зачіпка, щоб позбутися непотрібного свідка: забагато сказав йому Фотій...
Ось і розплутано стрічку спогадів до кінця! Ні, не фатальний збіг обставин, а власні помилки привели тебе сюди. Особлива сутичка в кафе. Зарані запланована і спровокована! Мов дурний задиристий півник, що тільки вбивається в колодочки, ти сам поліз у цю пастку.
Непереможне бажання опинитися на волі пойняло Григорія з такою силою, що на мить і його роздуми, і ця камера, і те неминуче, що на нього чекає, здалося йому нереальним, побаченим уві сні. Він навіть відчув запах верболозу на пологому лівому березі Дніпра, де ще так недавно вудив рибу, побачив, як бовваніє в синьому серпанку улюблене місто.
Вітчизна! Люба Вітчизна, якої йому вже не побачити! Це слово охоплювало зараз усе. Батькову посріблену сивиною голову; останню передсмертну посмішку матері; неозорість безкраїх ланів; велич зведених руками трудівників будов; радість світанків над рідною землею і чарівність її вечорів... І все те, що не вкладається в зримі образи, але е втіленням душі рідного народу, його славою і силою.
Скільки разів під час війни він черпав з цього вічного джерела цілющу воду, що загартовувала волю, збуджувала мужність, живила розум і серце...
Зробивши кілька кроків по маленькій камері, Григорій сів на єдиний міцно пригвинчений до підлоги стілець.
Як-не-як, а треба берегти сили, навіть не сили, а оті крихітки часу, якими він ще володіє...
Одна коротка мить - це ж ціле багатство, якщо сповна її наситити інтенсивністю думки і почуття! Подумай, от ти щойно вдихнув ковток повітря, відчув, як пульсує кров у скронях, ворухнув рукою... у твоєму мозкові майнула згадка - Моніка в білій сукні з букетом у руках, вся заллята сонячним промінням, пекуча ніжність у твоїх грудях... Хіба мало цієї одної миті? В ній же ти сам і цілий світ! Якщо ти поновиш в пам'яті ще щось прекрасне, тобою пережите, просто згадаєш якийсь рядок з улюбленого поета, вдихнеш у думках запах троянди, відчуєш дотик дружньої руки, побачиш вогонь багаття, уявиш стрімкий літ ластівки у неозорому океані неба, по якому, мов парусники, пливуть хмаринки, ще раз переживеш напругу боротьби і радість перемоги, думкою повернешся до кожного, хто збагатив твоє життя плідною ідеєю, дружбою, любов'ю...- яким багатством ти ще володієш!
Непомітно за маленьким заґратованим вікном вечір перейшов у ніч, а потім ніч почала поступатися передранковій імлі. Григорій і на мить не заплющив очей. Такої розкоші він не міг собі дозволити. Адже йому так багато треба було згадати ще любого і милого.
Під ранок двері камери з рипінням відчинилися. Григорій швидко підвівся. Для роздатника сурогатної кави і ерзац-хліба занадто рано. Невже?..
Але поріг переступив не тюремник з конвоєм, не піп, на появу якого можна було сподіватись перед стратою, а досить елегантний пан, від якого тхнуло чи то дуже пахучим туалетним милом, чи парфумами. У тьмяному світлі червонуватої лампочки, що блимала десь під стелею, залисніла гладка зачіска з бездоганним проділом і скельця старомодного пенсне на сухому з горбинкою носі.
- Пробачте за вторгнення, - сказав пан так, ніби був у салоні, а не в камері смертника.- І дозвольте відрекомендуватись: місцевий лікар.
- Дуже шкодую, що потурбувались, але лікарської допомоги не потребую, почуваю себе цілком нормально. Отже...
Григорій продовжував стояти, сподіваючись, що несподіваний відвідувач зараз-таки вийде. Але той, знявши пенсне, дмухнув на скельця і почав старанно протирати їх, очевидно готуючись до огляду і довгої розмови.
- Повторюю, ви даремно завдали собі зайвого клопоту. Дуже вам за це вдячний, але я волів би залишитись сам, - вже нетерпляче сказав Григорій.
- Розумію, розумію і ваше збудження, і ваше роздратовання! Це так природно у вашому стані... Мені не хотілося б бути нав'язливим, але повірте, не лише обов'язки лікаря, офіційного тюремного лікаря, привели мене сюди.
- Тоді що ж?
- Дозволите сісти?
- А я маю право й не дозволити?
- Так, так, іронія, бравада... Ми всі за них хапаємось у найскругніші хвилини нашого життя.
- Пане лікар, хвилин у мене лишилось обмаль. Нагадую вам про це.
- Я не затримаю вас надовго, і ви не пошкодуєте, що мене вислухали.
