У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

завжди, тут скупчилося чимало туристів. Та Берті, яка до цього звикла, вони не заважали. Вона вся віддалася спогляданню улюбленого твору геніального митця. І як бувало це з нею кожного разу, серце її нестримно закалатало, ніби й вона прилучилася до цього чуда видіння Антонія Падуанського. Світозарне, справді неземне сяйво, що освітлює частину темної монастирської кельї. Воно не зовні сюди потрапило, а випромінюється з постаті немовляти-Христа, по-людському зворушливого у своїй земній наготі і безмежно величного силою милосердя, що ним дихає його личко. І інше обличчя - самого Антонія, який стоїть навколішках. Високе поривання духу, радісний захват, екстаз цілковитого самозабуття. Він живий, Антоній, живіший від усіх, що стоять поруч Берти...

Рука Нунке лягла на руку дружини:

- Ходім, Берто! Не стояти ж нам тут вічно.

- Мені здається, що це не картина, а моє власне видіння...

- Тебе загіпнотизували оті золоті герцога Веллінгтона. Як на мене, то нічого особливого. Живопис на релігійні теми мене лишає цілком байдужим.

- Але важлива не тема, а як виконано. Тут йдеться про людину з її вічним прагненням до ідеалу... так мені здається.

- От-от, здається. А ти подивись тверезими очима. "Які вони різні з дон Еміліо! - з сумом подумала Берта.- Той сам весь перевтілюється, коли йдеться про щось близьке його романтичній душі... А Іозеф... він усім своїм єством прикутий до землі, до буденного..."

Нунке не здогадувався, що саме того дня дружина вперше глянула на нього критичним оком і це поступово спричинилося до руйнації його родинного життя. "Він дбає лише про кар'єру... для нього на першому плані гроші... Яка самовпевненість при цілковитій обмеженості!.. Вульгарне прізвище Нунке, яке він собі обрав, пасує йому якнайліпше... Взагалі, що то за таємнича робота, про яку він уникає говорити? Кохання для нього лише фізіологічний акт, не більше... Він забагато їсть - це огидно!.. Гарний з себе? Красива вивіска над крамничкою стандартних речей... Ти колись бачила, щоб він захопився якоюсь книжкою?.. Мабуть, у нього була і є полюбовниця - його пестощі стають нескромними... Ця звичка палити дома дешевенькі сигари!.."

День у день відзначаючи про себе все нові й нові вади чоловіка, Берта мимохіть порівнювала його з своїм новим другом. "Як чудово дон Еміліо розуміється на живописі! Недурно в місцевому музеї його зустрічають так шанобливо... У нього витончений смак, а тримає він себе, як справжній аристократ... Він вміє схопити все з півслова, бо сам тонко відчуває... Очевидно, він пережив якусь особисту драму, інакше б його обличчя не було таким сумним... Які гарні у нього очі і які витончені риси!.. Сивина на скронях йому навіть личить... У нього велика практика, але здебільшого в бідних кварталах - це свідчить про чуле серце і зневагу до грошей... Боронь боже захворіти! Іозеф тоді неодмінно звернеться до дон Еміліо, а вона ні за які скарби у світі..."

Збагнувши, що вона не байдужа до дон Еміліо, Берта злякалася. Який сором! Вона заміжня жінка... дочка таких статечних батьків... Треба покласти край їх прогулянкам, поки вона ще спроможна володіти своїми почуттями. Під всілякими приводами Берта почала уникати зустрічей з лікарем поза домом, хоч, залишаючись на самоті в своєму патіо, нестерпно нудилась. Вечірні виходи разом з Нунке у театр, ресторан чи до котрогось із знайомих її теж лише дратували.

- Ти стала дражливою, Берто! -помітив Нунке.- Чи не пояснюється це тим, що в нашому житті може з'явитися,..- Він не закінчив, помітивши, як зблідла дружина.- Ти лякаєшся, що це станеться далеко від твоєї рідної домівки? - запитав він з не властивою йому лагідністю.

Тон, яким це було сказано, зворушив Берту.

"Я чудовисько! - подумала вона.- Це кощунство тужити за ним, коли я ношу під серцем дитину Зефі! Мені треба тікати з Севільї, позбутися її чар... Можливо, все, що я почуваю, лише зрушення в психіці, які пояснюються моїм станом... Безумовно, це так..."

Ця думка і рішення повернутись до Берліна заспокоїли Берту. Щоб перевірити себе, вона сама надіслала дон Еміліо коротеньку записочку з проханням прийти.

- Я була в поганому гуморі і поводилась нестерпно з бідним Зефі і з вами, любий мій друже. Ви не сердитесь?

- Лише сумую, що перебрав міру: набрид вам з своєю старовиною, - відповів дон Еміліо.- Такій молодій чарівній жінці треба відчувати пульс сучасного життя, а не прислухатися до шерехів минулого... Хочете, я покажу вам іншу Севілью? Веселу, розмаїту і не зовсім звичайну?

- Я вже зараз вмираю від цікавості! Куди ж ми сьогодні помандруємо?

- На правий берег Гвадалквівіру, у передмістя Тріану.

- У Тріану?-Нунке, присутній при цій розмові, високо звів брови.- А я вже збирався пристати до вашої компанії!

- Ви бачите з цього берега лише димарі її фабрик і заводів. А я покажу зовсім інше: своєрідну державу в державі, володіння гітанос. Навіть нас, севільців, що так люблять барвисті вбрання і прикраси, все тут вражає насиченістю барв, кольорів і відтінків, до болю в очах строкатих, часом неймовірних і, проте, привабливих. Про туристів я вже не кажу...

- Гітанос? Тобто цигани? Але ж вони кочівники, - здивувався Нунке.- Я не уявляю їх без халабуди, нап'ятої над возом.

- У південній Іспанії і зокрема в Севільї частина циган осіла на постійне життя, їх силкувалися залучити до роботи на фабриках і заводах, тому й дозволили оселитися в Тріані, але з того нічого не вийшло. Вони тримаються відокремлено, через це й зберегли свою самобутність у всій її незайманості. Численні циганські сім'ї складають фактично один великий рід, в якому так переплутались родинні відносини, що тільки найстаріші з старих пам'ятають, кому і хто доводиться братом утретє чи сестрою вчетверте. Що ж до таких, сказати б, родинних зв'язків, як сват, тітка чи дядько вп'яте, то тут сам чорт ногу зламає, коли схоче встановити, як хто кому доводиться... Своєрідний, цілком своєрідний світ!