У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Вже за якусь годину після подій на березі Гвадалквівіру табір швидко рухався берегом річки, на північ і на північ. Коней не шкодували. Всі розуміли - треба їхати якнайшвидше. Бо коли дасть дуба ота недобита...
Марні були б намагання простежити за мандрівкою циганського табору з Андалузії на північ Іспанії. Та й не кількістю зупинок і проїханою відстанню позначалося життя чотирнадцятирічної дівчинки в таборі Петра, а тими неписаними законами ворожнечі кочівників до осідлих циган, всю жорстокість яких повсякденно відчувала на собі Марія.
Дівчинку вважали тут парією, ізгоєм, покидьком циганського племені, їй заборонялось сідати з усіма в коло, щоб поснідати чи повечеряти, а здаля кидали недоїдки. Оскільки ж цигани самі частенько були напівголодні, то Марії припадали лише кістки, якими годували і собак. Марія належала всьому таборові, тож кожен мав законне право примусити її виконувати найбруднішу і найважчу роботу. Коли табір ставав десь тирлом і мало не всі кидались в різні боки по здобич, щоб щось заробити, виворожити чи вкрасти, Марія під страхом найтяжчого покарання мусила лишатися біля халабуд.
Становище її особливо погіршувалося і тим, що стара Адела люто ревнувала до Марії Петра. Не те, щоб старий циган ставився до дівчинки краще, ніж усі інші. Ні! Але час від часу він кидав на неї якісь загадкові погляди, і Адела тлумачила їх по-своєму.
І вона мстилася, як тільки могла...
Одного разу Марія спробувала втекти. Того ж дня її спіймали. Петро сам покарав утікачку вчетверо складеними віжками, потім прив'язав її до підводи і цілий день, збиваючи ноги в кров, дівчинка мусила бігти за халабудою отамана, мов прип'ята до воза худобина.
І все-таки Марія знаходила в собі сили для мовчазного опору. Надто яскравими були спогади про абсолютну волю, якою користувалася вона в Тріані, щоб відразу забути її і запопадливо виконувати накази Адели чи навіть самого Петра. Втім опір цей був своєрідний. Молодь не приймала
Марію до гурту, щоб поспівати разом - що ж, Марія співала сама, та так, що навіть старі цигани мимохіть заслухувались. Марії ніколи нічого не перепадало з купленого, випроханого чи вкраденого одягу - ну й гаразд, вона прибереться сама! З лахміття, здавалося вже ні на що не придатного, буквально з клаптиків, Марія шила собі кохту чи спідницю, і вони личили їй більше, ніж іншим молодим циганкам їхні нові пишні обнови. Адела звалювала на Марію всю роботу. Дівчинка її виконувала, але лише тоді, коли за нею наглядала стара циганка. Досить їй було відвернутися, і Марія кидала почате і застигала на місці, мов кам'яна. Ні биття, ні лайка не допомагали. Адела любила вдень поспати в холодку. Марія теж простягалася десь у затінку, хоч спати їй і не хотілося. Вона просто заплющувала очі, щоб не бачити осоружних халабуд і наметів.
Якось до табору, що ось уже місяць тирлував біля містечка Альмаси в Кастілії, під'їхала автомашиною велика компанія. Гості, мабуть, добре знали циганські звичаї і традиції, бо приїхали не з порожніми руками: вручили отаманові пачку грошей, для всіх інших поставили кошики з вином та їстівним. Тепер уже ніхто не мав права випрохувати щось для себе особисто.
Після кількох розпитих усім гуртом пляшок молодь взялася розважати гостей. Почалися співи, а згодом і танці.
Марія, як завжди в таких випадках, заховалася десь на возі під халабудою. Та цього разу загальні веселощі захопили і її. Чи то глибоке переконання, що при чужих її не покарають, чи то так непереможно заграла молода кров, тільки дівчина скочила з воза і увійшла в гурт. Молодь одразу спинилась. Але Марія цього немов не помітила: вона пішла танцювати сама.
Розкинувши руки, мов птах крила, і ледь-ледь згинаючи іх у ліктях, вона повільно пропливла по колу, ніби виміряючи майбутню арену свого виступу. Та ось кроки її стали коротшими і коротшими, перейшли в дріботіння, дівчина випросталась і відразу наче повищала, руки її зімкнулись за спиною. Лише ледь помітне тремтіння плечей та коливання довгої чорної коси виказувало, що танцюристка не стоїть на місці, а, дрібно-дрібно перебираючи ногами, прямує на середину кола.
- Швидше! Швидше! - владно кинула вона музикам, бо вже бачила: все завмерло навкруги, очі присутніх прикипіли до неї.
Дійшовши до середини, танцюристка з несподіваною силою тупнула ногою і, мов вихор, закрутилася по колу. Марія відчувала: в цьому шаленому танку вона ніби виходить на бій за свої права, ніби помщається Аделі за кривду, помщається всім тим, хто не мав її досі за людину.
Тепер дівчина не бачила нікого й нічого. Вона то вітром проносилась повз людей, що обступили її суцільним кільцем, то на повному ходу несподівано зупинялась і плавко, немовби ліниво, вигиналась, то, враз випроставшись, граційно розхитувалась, і кожен м'яз її гнучкого тіла під зливою звуків тремтів, як тремтить молоденьке деревце під дощем.
А музики все прискорювали і прискорювали темп. Дарма вони намагалися стомити дівчину! Вже й не істотою з плоті здається вона глядачам, а легкою пір'їнкою, підхопленою дужим вітром. Ось-ось її знесе вгору або приб'є до землі! Та Марія знову вистукує своїми капцями так, що заглушує музику. Тепер вона в самому центрі кола. Втім, вона це чи не вона? Мигтить лише гама барв, що зливаються в суцільну строкату лінію - Марія дзиґою крутиться на одній нозі. Забиває дух від одного погляду на це шалене кружіння. Скільки воно може тривати? Час уже уповільнити темп. Та Марія не уповільнює його, а крутиться, крутиться, крутиться... І враз, несподівано для всіх, мов укопана, спиняється...
Збуджена, але не стомлена, радісна з перемоги, яку відчуває всім єством, Марія широко розкритими очима дивиться на присутніх. Вона звикла до схвальних вигуків тріанців, тож і тепер усі
