У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Ви кажете, цигани не працюють, з чого ж вони тоді живуть?-запитала Берта.
- Як і предки їх, кочівники, з того, "що бог послав":- торгують кіньми, худобою, власного виробу мідними каструлями, виготовляють чудові примхливо оздоблені ножі, скуповують і перепродують ношений одяг... Жінки ворожать на картах, зорях і таємничих коренях тільки їм відомих рослин. Молодь розважає туристів танцями і співами циганських пісень. Надривні, гостро сюжетні, або веселі й запальні - вони не можуть лишити слухачів байдужими... Свою частку у загальний казан вносять і дітлахи - десь щось потягнуть, десь щось випросять. Взагалі їх кількість не піддається будь-якому облікові. Вони нишпорять усюди. Де вони були цілий день, що робили, навіть чим харчувалися - не скаже вам і найдбайливіша циганська мати. Втім, ви самі все побачите.
Берта, як завжди, радо пристала на пропозицію дона Еміліо. Після деякого вагання вирішив ознайомитись з життям гітанос і Нунке.
- Тільки з умовою: на зворотному шляху ви завезете мене до гавані Таблада. У мене там ділове побачення, - попередив він.
На той берег дісталися на старенькому "форді" лікаря, але в той куточок передмістя, де мешкали гітанос, вирішили йти пішки, бо, по суті, тут важко було й проїхати: частина Тріани, де жили цигани, скидалась на великий східний базар, на якому все вирувало, рухалося, мінилося. Це пояснювалось тим, що мешканці цих кварталів, хоч і були так-сяк забезпечені житлом, та користувалися ним лише у велику негоду. А оскільки негода в Севільї була явищем рідкісним, то все життя гітанос проходило на подвір'ях, вулицях і майданах. Кімнати ж чи навіть квартири використовувались лише як склади для всіляких речей, призначених на продаж, і насамперед тих, які потрапили до котрогось з циган не зовсім легальним шляхом. Поліція час від часу, після чергової крадіжки в місті, робила спроби їх проревізувати. Та після того, як у двох поліцаїв, що робили обшук, під час акції зникли гаманці, а кобури пістолетів лишилися порожніми, запал охоронців порядку охолов. Сюди не потикались навіть тоді, коли в когось з місцевих жителів зникав кінь.
І все ж, нехтуючи перспективою позбутися гаманця, годинника чи якоїсь прикраси, севільці досить часто відвідували цю найдальшу околицю передмістя. І не лише севільці - сюди приїздили навіть з найвіддаленіших населених пунктів Андалузії. Річ у тому, що тріанські ворожки уславились на всю південну Іспанію. Одні хотіли дізнатися про долю чоловіка чи сина, який у пошуках щастя подався до Америки і безслідно зник, інші - переконатися у вірності коханця чи коханки. Хворі - до знаменитих тріанських шептух, кожна з яких, не вагаючись, бралася за лікування навіть найтяжчих хвороб, будь то поширена на півдні Іспанії трахома чи сухоти.
Звиклі до появи чужих, цигани байдужим поглядом проводжали молоду сеньйору і двох її кавалерів. Лише серед жіночої частини населення поява незнайомців викликала деяке пожвавлення. Та, переконавшись, що сеньйора від ворожіння і ліків із сміхом відмовляється, і молоді ворожбитки, і старі шептухи взялись кожна за перервану справу. Дітлахи теж скоро відстали, одержавши пригорщу песет, зарані приготованих дон Еміліо. Можна було спокійно блукати вулицями, придивлятись і прислухатись.
- Мені якось навіть незручно, -поскаржилась Берта, - ніби я підглядаю в щілинку чуже життя... Як вони можуть жити так неприховане?
- Тваринна примітивність! - кинув Нунке.
- Не сказав би, - заперечив лікар.- Не знайомі з умовностями нашого цивілізованого життя, вони просто їх зневажають. Вони надто життєрадісні і волелюбні, щоб обмежувати себе рамками якихось прийнятих у нас правил, їх предки мандрували через степи, видолки, хащі. Хто їх міг там бачити і чути? Перед ким вони мусили критися? Адже жили вони одним великим родом... отже й поміж себе...
- А ось і підтвердження ваших слів, дон Еміліо! - перервала Берта.- Погляньте на те дівча, що спокійнісінько, на очах у всіх, розчісує волосся. Навіть не дивиться у наш бік! Ми для неї просто не існуємо. Цікаво, як вона поводитиме себе, якщо до неї підійти.
- У тебе довгі, гарні коси, - сказав лікар, наблизившись до дівчинки.- Хочеш, я тобі дам грошей на шовкові кісники? Тільки за це ти нам станцюєш...
- Мені не хочеться зараз танцювати...
- Ти, може, не вмієш?
- Не хочу.
- Ти неговірка. Як тебе звуть?
- Марія, - неохоче вимовила дівчина і, сердито блиснувши великими чорними очима, відійшла убік.
- Бачите, як незалежно тримає себе це дівча? Ні краплини запопадливості. А яка хода, ви звернули увагу? її ноженята, здається, не торкаються землі.
- Треба сказати, досить брудні ноженята, - насмішкувато зауважив Нунке.
- Ти нестерпний, Зефі, з своїм скепсисом. Дівчинка прегарна. Шкода, ми не спитали, як її на прізвище! Я б щось залишила для неї її батькам.
- А жінки-циганки не мають прізвищ, - пояснив дон Еміліо.- 3 того часу, як уряд Іспанії зобов'язав і циган відбувати військову повинність, їх мають лише чоловіки. Але які! В облікових картках призовників-циган пишеться, приміром, так: "Педро, син Паласіо кривого" або "Басіліо, приймак ворожки Консуели, рідної сестри коваля Хуана"...
- Яке безглуздя!-пхиркнув Нунке.
Чи міг він у ту мить здогадатися, що доля колись перехрестить його шлях із шляхом чорнокосої і чорноокої дівчинки Марії, яка не має навіть власного прізвища?
Прогулянка по Тріані закінчилась надвечір і дуже невесело: вже в машині Нунке помітив, що в нього не стало бумажника.
- Кубло злодіїв, яке треба змести з землі! - лютував Нунке.- Що за безглузда ідея виникла у вас, дон Еміліо, затягти нас у цей набрід?! Не зовсім справедливо, що розплачуватись за неї мушу я!
Лікар зблід:
- Скільки було у вашому бумажнику, гер Нунке? Вважатиму за свій обов'язок усе повернути, - промовив він з холодною стриманістю.
- Лишіть своє
