Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Шаповал і Рябошапка сіли на старому дивані, який заскрипів, пружинами, а господар узяв табуретку й примостився поблизу гостей. Він збирався з думками, щоб почати розмову, але Шаповал випередив його:

— Де ж ви, Степане Івановичу, працювали, на якій сцені?

Е, бий його лиха година — саме ж цього й боявся. То вже чи хочеш, чи не хочеш, а доведеться, Степане, сповідатися.

— Де працював, питаєте? — глянув на Шаповала і на Рябо-шапку. — Не знаю, навіть, як і відповісти. — На хвильку замовк. — Я, люди добрі, ніякий не театрал. Усе своє життя — а мені, слава богу, вже п’ятий десяток — був садівником.

— Як? — здивувався Рябошапка, — ви садівник?

— Садівник-практик. Перед самою війною працював над новим сортом яблук. Робота окрилювала, і не тільки мене… Тому й не хотілося евакуюватися. Правду кажучи, я не вірив, що німці можуть…

Василенко зробив паузу, ніби обдумував, чи не говорить зайвого.

Шаповал нетерпляче спитав:

— А як же ви стали «актором»?

— А так. Коли переконався, що війна надовго, то взяв дружину, синочка десятирічного й перебралися сюди — на тещину маєтність! — Василенко кивнув у бік голих кутків кімнати, на долівку. — Гадав пересидіти тишком-нишком, адже ніхто тут мене не знав. Та не так сталося, як гадалося. Через два місяці поліцаї витягли мене із закутка, всипали нагаїв нижче пояса й потягли до Приморська в комендатуру, вважали, видно, що спіймали важну птицю.

І от заводять мене до приймальні начальника. А тут якраз і комендант з’явився з цілою юрбою, видно, заступників та помічників. Зайшли всі до кабінету, а за хвилину, може, за дві і мене завели.

Комендант — підполковник. Свої називають його оберштурмбанфюрером. Високий такий, стрункий, з короткими рудими вусами і з хрестом на грудях. Сів у крісло біля бюро, поглянув на мене допитливо й питає, спотворюючи мову:

— Якій ві імейт професій?

І тут мене ніби нечистий поплутав. А що, думаю собі, коли назватися актором? Колись чув я розмови про безробіття артистів у Німеччині. Був певен, що, почувши про актора, гітлерівець гримне на мене й скаже: «Йди геть!» На біса, міркував собі, німцям артисти, їм давай здорову робочу силу, якою можна замінити тих, що пішли воювати. Тимчасом комендант вдруге запитав, вже підвищеним тоном:

— Но, я спросіт: якій імейт спеціальность?

Я роблено усміхнувся і відповів:

— Актор я, пане начальнику.

— Го, ві ест комікер? Хо-хо-хо, — зареготав він і підвівся з крісла, підходить до мене.

Ну, думаю, зараз покаже мені поріг. Аж ні. Поблажливо так поплескав мене по плечу й говорить:

— Комік єст гут, корошо. Ві будет організоват концерт, німецькі зольдат надо музик, пісня…

Познайомившись з моїм військовим білетом — у ньому зазначено, що я непридатний до військової служби, — оберштурмбанфюрер ще раз поплескав мене по плечу й знову задоволено засміявся:

— Хо-хо-хо! Комік єст гут. Пух-пух найн. Ві будет концерт організовайт, музік.

Я знизував плечима, робив вигляд, що не розумію. Тоді комендант покликав перекладача. Хтозна, що він за людина, той тлумач — наш чи німець, а передавав мені українською мовою: оберштурмбанфюрер, мовляв, дуже радий, що ви є театралом, йому дуже потрібна саме така людина, й доручає вам, пане Василенко, створити в міському клубі хороший ансамбль. Та, боронь вас боже, не здумайте відмовлятися. Зважайте — вам виявляють честь. Перекладач говорив, а мене в лихоманку кидало, бо я саме й думав признатися комендантові, що ляпнув з дурного розуму, пожартував… А це попередження перекладача налякало мене.

Одне слово, викручуватись було пізно. Видали мені довідку, і я пішов. Не боявся вже ні патруля, ні поліцая.

Вислухавши господаря, Шаповал і Рябошапка перезирнулися:

— Оце так історія, — підвівся Шаповал. — Ви, Степане Івановичу, хотіли за актора зійти, аби до Німеччини не їхати, а комендант сказав: «Комік гут!»

Василенко насторожився. Репліка Шаповала змусила замислитись: а чи варто було йому так одразу викладати все? Уперше ж бачиться з ними.

Рябошапка помітив раптову зміну в його настрої:

— Та ви не переживайте, Степане Івановичу. І оскільки взулися, як кажуть, не в свої черевики, то так уже й ходіть, не видавайте, що вони вам не по нозі, згодом обійдуться. Ми пропонуємо вам свої послуги. Візьміть мене художнім керівником, а організаційні справи покладіть на Дмитра Шаповала. Усе буде гаразд. Ми допоможемо вам і кадри знайти, і репертуар відповідний підберемо. Директорові ж не обов’язково бути актором. А комендантові однаковісінько…

Розсудливі слова гостя розвіяли неспокійні, бентежні думки господаря, він мовчки кивнув, а Рябошапка вів далі про свій задум щодо створення ансамблю.

Дмитро Шаповал перебив його:

— Словом, Степане Івановичу, і художню, і організаційну частину справи доручіть нам. Ваша буде марка, чи, як кажуть німці, фірма. Найбільше нас цікавить ось що: хто буде глядачем і слухачем наших концертів?

Питання ясне, і Степан Іванович відверто сказав:

— Треба думати, що комендант не за приморців уболіває і не за полонених.

— А що скажуть на це наші люди? — зауважив Рябошапка.

Василенко завагався на мить, бо не зовсім певний ще був — хто його гості. І, щоб не ляпнути, бува, чого, зауважив:

— Та ж люди, прошу, різні. Одним буде подобатись — в долоні плескатимуть; інші будуть ганьбити — називатимуть нас зрадниками. Всім же однаково, мабуть, важко догодити. Так я гадаю. Може, у вас інша думка? — Він уважно дивився то на Рябошапку, то на Шаповала.

Шаповал відчув у відповіді Степана Івановича щось насторожене, дипломатичне.

— Так, це правда, — сказав він, — люди різні й по-різному, звичайно,