Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Ольга важко зітхнула й безпорадно розвела руками.

— Хтозна, Петре Карповичу, як склалася його доля. Пішов до армії ще в перший день війни. І з того часу ніяких вістей від нього не було. Тепер тим більше важко щось дізнатися — вже два місяці, як Приморськ у німців.

— Та то нічого, Гриць воює десь; такі, Ольго Андріївно, не гинуть безвісти, — голосно промовив Малюк.

І тільки він вигукнув це, як щось зашаруділо в темному кутку сіней, дзенькнуло, упав, гримнувши об бетонну підлогу, ослін, заторохкотіло цинкове відро.

Жінки заніміли, боязко дивлячись у куток. Що ж то буде?

— Цікаво! Домовик там у вас бешкетує, чи що? — здивовано повів плечима Малюк.

Дарина Петрівна і Ольга ніякого переглянулися, нічого не відповіли.

І враз піднялася ляда. Звідти, з підземелля, виліз чоловік. Він чув голос Малюка, й рішуче ступивши два-три кроки, зупинився. На ньому благеньке сіре пальто, зім’ятий капелюх; обличчя защетинене, а в його карих очах не переляк, а здивування: Петро Малюк, з яким п’ять років прожили в одній кімнаті студентського гуртожитку, ділилися і думками, і шматком хліба, з яким без вагання пішов би у будь-яку розвідку, — став есесівцем? Ні, не може того бути!

А Петро, дивлячись з острахом на людину, що вилізла з підземелля, збагнув, що це ж і є Грицько Кропива, і крикнув:

— Грицю, друже ти мій! Це ж маска! Розумієш, маска! — і, жбурнувши на підлогу картуза, кинувся до Кропиви, як до рідного брата.

З хвилину стояли обнявшись, не соромлячись сліз. Хоч ніхто ще не знав, який у кого шлях, що на кого чекає попереду, серцем відчували: свої, рідні, однакова їхня доля.

Дарина Петрівна і Ольга поралися на кухні, готували до столу, що було, а друзі пішли до найменшої кімнати, сіли на лавці біля вікна, колишнього вікна, бо осколком фашистської бомби воно було вибите. Дарина Петрівна замурувала його знадвору, залишивши тільки одну верхню шибку. І дивиться тепер та кімната у двір, як одноокий старець.

Із віконця видно високі тополеві ряди. Дерева посаджені ще прадідом Дарини Петрівни Прокопом Романенком, який служив матросом у самого адмірала Нахімова. Після двадцятилітньої служби на флоті матрос не міг уже звикнути до придніпровських степів, де народився: вабило море. Тому й кинув свого якоря на косогорах Приморська, і оце в тополях живе пам’ять про матроса Романенка.

Грицько Кропива став навшпиньки й сторожко подивився в те однооке віконце. Надворі споночіло, знову піднімалася віхола. Це заспокоювало втікача: у таку негоду не всякому поліцаєві захочеться бродити. А все ж тривожно було на душі: що діється на світі білому? Давно вже не чув радіо, газет радянських не читав. Яке становище на фронтах? Де проходять тепер вогненні рубежі?

Важко зітхнувши, Кропива перевів погляд на Малюка і ненависно впився примруженими очима в залізний хрест, якого побачив на мундирі друга під розстебнутою шинелею.

— Що тебе так збентежило, Грицю? Невже оця бісова цяцька могла викликати в тебе якийсь сумнів щодо мене?.. Мені, щиро кажу, навіть гірко й образливо, що ти можеш думати про мене щось недобре, — з почуттям болю сказав Петро й додав: — Заспокойся, дорогий мій, зараз я про все розповім.

Вони сіли поруч. Малюк дістав з кишені мундира портсигар, розкрив його й подав Грицькові.

— Давай, друже, покуримо.

— Спасибі, давно вже кинув. А нервуюся, Петре, з того, що цей маскарад нагадав раптом мені есесівця, який лютував у концтаборі полонених. Справжній кат з отаким же хрестом, — пояснив Грицько, вибачливо глянувши в обличчя другові.

Малюк прикурив від запальнички, затягнувся кілька разів, зібрався з думками й заговорив:

— Так от що, Грицю, передусім домовимось про таке: коли б, не дай бог, що трапилося, — в цьому домі ніхто мене не знає. За документами я штурмбанфюрер Ганс Шефер. Ось, прошу, — показав посвідчення. — Воно датоване п’ятим січня тисяча дев’ятсот сорок другого року й скріплене підписом заступника самого рейхсфюрера СС.

Підійшли Ольга й Дарина Петрівна. Вони уважно дивилися то на картку есесівця, то на Малюка.

— А знаєте, Петре Карповичу, щось є подібне, — зауважила Ольга простодушно.

— Ну, гаразд, — закрив Малюк посвідчення. — Коротше кажучи, оригінала, тобто справжнього господаря цього посвідчення, вже не існує. Я радий, що ви знаходите між нами зовнішню подібність. Сьогодні це врятувало мене. А що буде завтра, про те ніхто не знає.

Малюк намагався бути спокійним, але в голосі його відчувалося хвилювання. Він знову розкрив портсигар, взяв цигарку, пом’яв її пальцями, припалив і, кілька разів затягнувшись, кинув недокурок у грубку, де потріскували щойно запалені дрова.

— Отже, — вів далі гість, — передусім, прошу, відкинути всі сумніви й підозри… Якби ви знали, дорогі мої, що за пригоди сталися зі мною, то, певне, не косували б так.

— То, прошу, розкажіть, Петре Карповичу, — зауважила Ольга співчутливо.

І Малюк почав свою оповідь з подробицями. Після університету, хоч жили вони і в одному місті, а зустрічалися не так уже й часто, тому хотілося викласти все так, щоб не було ніяких недомовок.

— У перший день фашистського нападу я прийшов до військкомату й за годину одержав призначення: комсорг стрілецького полку, який тільки-но формувався, — почав він. — Це, звичайно, не те, що хотілося. Адже я журналіст й тому просив воєнкома направити мене до будь-якої військової газети. А мені показали характеристику з університету.

— Товаришу Малюк, — мовив воєнком, — ви чотири роки підряд були комсоргом курсу…

Нічого не зробиш — наказ є наказ. Однак я і на фронті не поривав зв’язків із журналістикою — надсилав антифашистські памфлети до дивізійної газети «За Вітчизну!»