Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Отак я і став військовим журналістом. Щоправда, не легко було звикнути до нового — граничної стислості й телеграфного лаконізму в матеріалах. Коли моя перша кореспонденція з переднього краю з’явилася на другій сторінці газети «Смерть фашизму!», то я впізнав її лише по заголовку й підпису. Прочитавши кимсь «відредаговану» свою кореспонденцію, почував себе так, ніби наді мною поглузували прилюдно. І тоді подумав, що не вийде з мене воєнного літописця.

На другий день знову випало їхати на передову. До танкістів. На відміну від попереднього кавалерійського наскоку, на цей раз я вирішив не квапитися. Відрекомендувавшись комісарові танкового батальйону старшому політруку Миронову, попросив познайомити мене з одним з екіпажів машини. Тільки так, щоб я міг бачити танкістів у роботі.

— Це можна, — кивнув комісар. — Раджу взяти екіпаж Олекси Логвинова. Усі, як один, справжні герої. Тиждень тому з полону фашистського вирвався…

— Пробачте, товаришу старший політрук, але прославляти тих… Чому ж вони опинилися в полоні? — не зрозумів я.

Комісар похитав головою:

— Запевняю, товаришу кореспондент, не за власним бажанням. Обставини так склалися.

І комісар став пояснювати, що то за обставини:

— Олекса Логвинов, старший лейтенант, розумний, хоробрий командир танкової роти. У запеклій сутичці з ворогом його командирський танк був підбитий, вийшов з ладу. Водій одразу загинув. Логвинова контузило, інші члени екіпажу дісталі легкі поранення. Вони вилізли з танка, витягнули й командира роти. Але їх враз оточили ворожі автоматники.

Логвинов прийшов до пам’яті уже в полоні. А через два дні він і його друзі втекли звідти разом з чеським єфрейтором Крижичем, який їх вартував.

Слідчі органи вимагали судити. Аякже — в полоні побували! Ми відстояли, бо не було в чому звинувачувати. Колишній комроти Логвинов поки що командир танка. Дав слово нещадно бити фашистів і з честю дотримує його. От про це й напишіть! Тільки сміливо, не бійтеся. Я щиро раджу.

Розповідь комісара батальйону Миронова так захопила мене, що я цілий день провів з екіпажем Логвинова. Повернувшись з передової, поклав на стіл редактора нарис «Повернена честь» і нетерпляче чекав присуду.

Дочитавши нариса, редактор — полковник Степовий, — завжди стриманий і скупий на посмішку, засяяв очима:

— Не приховую — прочитав з насолодою. Молодець, політрукі Шматок, правда, чималенький, але нічого — дамо в двох номерах.

Через кілька днів я знову опинився на передовій. Одна дивізія нашої армії, яка перед тим контратакувала гітлерівців і потиснула їх кілометрів на п’ять, наштовхнулася на сильний опір, перейшла до оборони. Надто ж настирливо діяла ворожа авіація. Фашисти раз у раз бомбили наш передній край, примушували бійців залягати. Я був саме там, в перших лавах батальйону капітана Романчука. Хотілося показати справжніх героїв дня. Аж чую: свистить бомба, й таке відчуття, що падає вона якраз на мене. І тільки-но вскочив я до окопа, почувся вибух, і я наче провалився.

Що діялося на полі бою, не знаю, бо опритомнів аж на світанку наступного дня, годин, мабуть, через дванадцять — п’ятнадцять. Довго не міг зрозуміти — де я й що зі мною? У голові шуміло, і була така слабкість у всьому тілі, що ледве звівся на ноги; обструсився від землі — був же присипаний — прислухаюся, придивляюся. Нічого не видно й не чути. Злякався, що, може, від контузії глухота. Так ні — чую скрип снігу під ногами, чую свій голос. Значить, довкола нікого нема. Ні своїх, ні чужих. Мертве поле. Кинулися в очі свіжі чорні вирви од бомб, що різко виділялися на чистому снігу. Жахливо!

На сході починало світати. Що ж мені робити? Неподалеку видно були густі зарості. Вирішив пробратися туди й пересидіти в них, доки зорієнтуюсь.

Сиджу, здригаюся від холоду й голоду, — після вчорашнього сніданку в роті не було й крихітки, — пильную. Вже сонце зійшло, а нікого не видно. Де ж наші? Куди, в який бік мені рухатись?

Почувся віддалений гул. Хоч у голові ще шуміло, а все ж я визначив — гудуть машини. Гул усе посилювався, наближався. Метрів за двісті—триста від мене — битий шлях, по ньому й покотилася одна, друга, третя, ціла колона німецьких машин. І рухаються на схід. Виходить, наші або відійшли на старі позиції, або… Коротше, щоб не потрапити до рук ворога, я вирішив пересидіти у тих кущах аж до смеркання.

Отак, виглядаю з-за кущів, як той злодій; зубами цокаю, присідаю, ворушусь, щоб не заклякнути.

Скоро рух на шляху припинився, нікого не видно. Я осмілів, підвівся на весь зріст, став розтирати закоцюблі руки, грітися. І тут помітив: над ліском, що недалеко, німецький літак з’явився й кружляє, мов коршак. Спостерігаю. Аж бачу: над ним враз здійнялася густа хмарка диму. Літак розвернувся і несеться на захід, прямо наді мною, тягнучи шлейф чорного диму. Спускається усе нижче й нижче, от-от перевалить за гору. І спалахнув яскраво-червоним полум’ям. Пролунав вибух.

Радію. Наче потеплішало. Потім помітив: недалеко від мене спускається парашутист!

Я причаївся в кущах, вийняв з кобури пістолета, стежу. Ось. він торкнувся ногами землі, і його так шарпонуло парашутом, що він аж носом заорав.

Бачу: фашист, офіцер. І тільки «ангел небесний» хотів звестися на ноги, я врізав його рукояткою пістолета по голові; він знепритомнів.

Роздумувати ніколи. Вмить перерізав стропи парашута, скрутив ними «ангелові» руки й відтягнув його метрів за сто — сто п’ятдесят у густіші зарості, бо хоча й сутеніло, німці, якщо вони спостерігали за літаком, можуть кинутись на пошуки свого парашутиста.

На щастя, ніяких шукачів не було. А коли мій штурмбанфюрер очуняв, то почав благати, щоб я доставив його до будь-якого-німецького підрозділу, гарантував мені життя й винагороду.

Ганс