Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— То я радий, Дмитре Карповичу, що порозумілися, — спокійніше заговорив господар. — Що ж до ансамблю, то мене, прошу, не зовсім скидайте з рахунку — я був активним учасником художньої самодіяльності радгоспу, співав баритоном.

— О, — перебив Рябошапка, радіючи. — Навіщо ж скромничати! Для ансамблю, Степане Івановичу, це справжня знахідка…

Вони довго ще вели розмову, думали, сперечалися, узгоджували. Переконавшись, що садівник Василенко чесна радянська людина, Шаповал і Рябошапка говорили вже відвертіше.

Правда, для Василенка не існувало ще ні журналіста армійської газети Петра Малюка, ні лейтенанта Червоної Армії Григорія Кропиви. Для нього вони — артисти колишнього українського театру, яким не вдалося евакуюватися.

Домовилися: Василенко знає Шаповала і Рябошапку ніби як товаришів по роботі; вони відмовилися їхати на схід, знайшли його — організатора ансамблю за оголошенням біля Будинку культури.

У розмовах, дискусіях минула ніч.

Ранок видався похмурим — з моря насувалася густа імла, хмари спускалися все нижче й, зачепившись за вершину гори, розсіювалися дрібним, але густим дощем. Після майже півторамісячної холодної завірюшної погоди це був перший зимовий дощ.

Василенко, Шаповал і Рябошапка йшли стежкою один за одним; зустрічний вітер різко бив у обличчя холодними, колючими краплинами, сліпив очі. А вони йшли, поспішали, ніби там, у окупованому ворогом місті, чекала на них їхня доля, і не можна було гаяти ані хвилини.

За півтори години відміряли по грязюці вісім кілометрів, і о дев’ятій ранку прибули до комендатури Приморська, яка розташувалася у величезному триповерховому приміщенні, з легкими колонами біля парадного входу.

— Цікаво, що раніше було в цьому будинку? — запитав Шаповал.

— Санаторій гірників, — пояснив Василенко, — шість тисяч шахтарів щороку поправляли тут здоров’я.

— А паркан і ряди колючого дроту поверх нього — теж для гірників? — іронізував Рябошапка.

— Ні, — сумно посміхнувся Степан Іванович, — то вже надбудова «нового порядку».

Біля брами, закутавшись у плащ, походжав поліцай. А в будочці сховалися від дощу німецькі автоматники.

Шаповал і Рябошапка зупинились. Василенко підійшов до вартових, — ті перевірили документи і, вислухавши його пояснення, відкрили браму. Перед ними відразу з’явився молодий лейтенант. Він уже знав Василенка: возив його в табір військовополонених вербувати акторів.

Пізнав унтерштурмфюрера і Кропива. Так, це той самий, що, усміхаючись, вистрілив з пістолета у голову полоненого.

Веселий убивця, чепурун в чорному мундирі унтерштурмфюрера, залишив Василенка та його супутників у просторому коридорі під наглядом чергового офіцера та автоматників, а сам пішов доповісти начальству.

Минула година, а його все нема. В головах фундаторів ансамблю зароїлися думки, сумніви: самі прийшли до дідька в зуби. Чи не потраплять вони замість ансамблю у концтабір?

Та ось поспішно відчинилися двері, і з кабінету вискочив-унтерштурмфюрер. Похмурий. Василенко хотів було щось у нього спитати, та він тільки гримнув на нього: «Почекай!» — і подався сам.

З’явився Пауль Затлінг аж по обіді, покликав Василенка і-пішов з ним до начальства. А Шаповал і Рябошапка мовчки сиділи на лавочці, думали про одне й те ж: як Василенко доповість, про них комендантові? Чи не вийде, бува, чого непередбаченого?

Час тягнувся для Шаповала і Рябошапки болісно довго, і мимоволі закрадалася чорна думка: а що коли Василенко не той, за кого вони його прийняли?

…І ось вони в кабінеті коменданта. Степан Іванович представив оберштурмбанфюреру Людвігу Шварцу Дмитра Шаповала і Олексу Рябошапку як акторів, яких добре знає і які виявили бажання служити своїм мистецтвом непереможній армії великої Німеччини.

Комендант сидів за столом у м’якому шкіряному кріслі; був напідпитку, в доброму настрої. Уважно спостерігаючи злегка захмелілими зеленкуватими очима за трьома чоловіками, він не приховував своєї гордівливості: ці люди будуть оспівувати перемогу його батьківщини!

О, це буде справжня перемога! Досі його, оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца, переслідували тільки невдачі. Він уже був комендантом у двох інших містах України й боявся вийти за браму комендатури, щоб, бува, не влучила яка куля чи не потрапити до рук партизанів. А тут, бач, знаходить взаєморозуміння з підкореними.

На всі запитання Людвіга Шварца Дмитро Шаповал відповідав німецькою мовою. Це сподобалося комендантові. Але й дещо насторожувало. Він довго не зводив погляду з цього блакитноокого блондина й подумав: або ж цей актор є чистокровним арійцем, або московським шпигуном, що пройшов добрий вишкіл.

Усміхаючись круглими, як у сови, очима, комендант спитав:

— Де ж це пан Шаповал так добре навчився розмовляти по-німецькому?

— Ще з дитинства, пане комендант, — почав Шаповал. — Народився я й виріс у селі Шейн Горст у Сибіру, поблизу Омська. Там живуть переселенці з Німеччини, які переїхали туди ще за часів Катерини II. Разом з німецькими дітьми ходив до школи, пізніше, коли вчився в університеті, захоплювався німецькою літературою.

Хороше знання Шаповалом німецької мови, його зовнішній вигляд, те, що виріс він у німецькому селі, — все це імпонувало комендантові. Але за час війни, особливо на території совєтів, Людвіг Шварц звик ні в якому разі не піддаватися емоціям, нікому не довіряти. Щоб підтвердити чи розвіяти підозру, яка щойно зринула в ньому, запитав:

— Маєте документи?

— Так, звичайно, — вклонився Шаповал, і почав діставати з внутрішньої кишені піджака паспорт. Робив це неквапливо, намагався бути спокійним, впевненим, але серце зраджувало, застукало тривожно. Документ наче надійний, зроблений тут же, в Приморську, кумом Дарини Петрівни, хрещеним батьком Ольги Андріївни Назаром Барчуковим, котрий працює в паспортному відділі міського управління поліції. Усе ніби так, що й комар носа не підточить. А втім, чорт його знає.

Шаповал роблено усміхнувся, вдаючи спокійного, подав комендантові паспорт у зеленій обкладинці.

— Прошу, пане начальнику.

Рябошапка підсунув і свій.

Людвіг Шварц видавав себе за знавця літератури і мистецтва. У