Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Шаповал здивовано глянув на друга.

— Ти серйозно? Хіба ж нам під силу така вистава?

— Напередодні війни, — пояснив Рябошапка, — мені довелося брати в ній участь. П’єса сценічна, проста міщанська трагедія, «сього десять виконавців. Комендант вимагає почати з чогось німецького. От і давай поставимо.

— Якщо, Грицю, у тебе така впевненість, то берись, — погодився Шаповал. — Буде сенсація!

Рябошапка не гаяв часу. З ранку допізна проводив репетиції. Особливу увагу приділяв заучуванню, навіть визубрюванню ролей німецькою мовою.

Ансамбль «Чорномор» почав виступи у міському Будинку культури, де збиралися здебільшого офіцери з тилових підрозділів, комендатури та місцева верхівка. У репертуарі ансамблю були пісні, танці і циркове жонглювання. Глядачі нагороджували виконавців оплесками. Задоволений був і комендант Людвіг Шварц.

Але Шаповал і Рябошапка знали, що справжнім іспитом їхньої майстерності буде вистава, до якої вони так ретельно готуються.

І ось настав день прем’єри — першого березня сорок другого. З вистави «Підступність і кохання» Фрідріха Шіллера почнеться проба творчих сил «Чорномора».

Над містом спустилися сутінки. У залі, вікна якого затемнені чорним папером, зібралося офіцерство, німецька адміністрація, міське начальство. У центрі першого ряду — комендант зі своїм почтом.

На сцені останні приготування. Усе, здавалося, перевірено: виконавці на місцях, декорації встановлені, освітлення забезпечується від німецької машини. Але Рябошапка ще й ще перевіряє — чи все в порядку, нервує. Його не задовольняють і декорації, і костюми — усе зроблено похапцем, як-небудь. Та й коли можна було зробити й з чого? Добре, що хоч це знайшлося у підвалах Будинку культури.

Непокоїться Олекса Рябошапка ще й тому, що не всі артисти вивчили свій текст, чи дійде до німців зміст твору, переданий німецько-українською мовою, бо тільки ж один виконавець ролі Міллера — Дмитро Шаповал — говоритиме по-німецьки, як слід.

Особливо боявся режисер за садовода Степана Івановича. З нього ж почалося створення ансамблю. Він сам назвав себе актором, і сьогодні треба це довести.

— Ну, кріпися, Степане Івановичу, — підбадьорював Рябошапка Василенка, — головне — спокій, простота, без пози. Поза зрадить, викриє. Сила мистецтва в правді, безпосередності. Ну, хай вам щастить.

Пролунав останній дзвінок. На авансцену вийшов Дмитро Шаповал. На ньому елегантний чорний костюм, біла сорочка, темна краватка, лакові туфлі. Як у мирний час. Він спокійно обвів поглядом партер, балкони й не помітив жодного вільного місця.

Кілька секунд стояв мовчки. Серце билося шалено. Чорт візьми, жбурнути б сюди бомбу, а він мусить їм вклонятися. Подолавши хвилювання, Шаповал привітався, стримано й коротко повідомив про початок вистави «Підступність і кохання».

Краєм ока бачив коменданта, що сидів, витягнувши довгу шию, зворушений і гордий. Адже це він зумів залучити на свій бік; митців з ворожого табору й створити такий ансамбль. У цьому він бачив свій успіх.

Шаповал уклонився й поспішив на сцену — з його участю починається перша дія вистави.

Піднялася завіса. На невеликій сцені — будинок. У кімнаті за столом — жінка в халаті, п’є каву. А чоловік, що сидів у кріслі й розглядав віолончель, раптово підвівся, відставив музичний інструмент і почав швидко, нервово ходити по кімнаті.

— Досить! — гримнув він. — Це вже не жарт. Скоро все місто заговорить про мою дочку і про барона. Моєму дому загрожує безчестя. А дійде до президента… Одним словом, більше я цього дворянчика сюди не пускаю.

— Та ж ти не заманював його до свого дому, не нав’язував йому свою дочку, — зауважила жінка…

Дія розвивалася напружено, динамічно. Режисер задоволений — глядачі щедро нагороджують оплесками Ольгу Кропиву і Миколу Григора, які виконували ролі Луїзи і Фердинанда.

Найбільшу увагу глядачів привернув учитель музики Міллер, особливо в останній картині. Тихо плачучи над тілом мертвої доньки, він раптом підводиться на ноги і кидає Фердинандові:

— Отруйник! Ось тобі твоє прокляте золото! І ти наважився думати, що купиш за нього моє дитя? — і, жбурнувши під ноги Фердинанда гаманець, йде геть.

Комендант, що уважно спостерігав за виконавцем цієї ролі, впізнав Шаповала лише тому, що він один чітко говорив німецькою.

Вистава закінчилася, закрилася завіса, а в залі довго не вщухали оплески. Це радувало виконавців. Але шефа «Чорномора» і постановника найбільше цікавило, що скаже про їхню виставу комендант, яка його думка. Він — головний цінитель. Самим запитувати було нескромно, а він чомусь мовчав. Може, поспішав куди, не мав часу?

Різне думали Шаповал і Рябошапка. Біс його знає, що він з цього приводу може сказати. Його влада, як скаже, так і буде.

Аж під кінець другого дня шефа «Чорномора» викликали до коменданта.

Шаповал хвилювався, у голову лізло всяке, найбільше думав про вчорашній спектакль. Це ж їхній іспит. Екзаменатор туг один — пихатий Людвіг Шварц, який не терпить ніяких заперечень.

Біля брами комендатури шефа «Чорномора» зустрів, весело посміхаючись, лейтенант Пауль Затлінг. І це трохи заспокоїло Шаповала, бо коли б щось не так, — гадав, — то Пауль знав би і не розсипав усмішки.

Пауль знав, але не все. Перед тим, як покликати шефа «Чорномора», комендант обговорював виставу зі своїм першим заступником майором Альфредом Майвальдом, що видавав себе за знавця російської і української мови.

— Ну, що ви, герр майоре, думаєте про «Підступність і кохання»? Сподобалася вистава? — запаливши сигарету, комендант дивився на заступника, грайливо пускаючи кільця сизуватого диму. Йому вкрай необхідно знати думку майора, щоб скористатися нею, коли говоритиме з Шаповалом, бо йому, Шварцу, не довелося читати цього твору Шіллера, не бачив і вистави в театрах фатерланду.

Майор Майвальд знітився, повів плечима.

— Знаєте, герр оберштурмбанфюрер, — почав він, зітхнувши, — незручно, але кажу правду: не до душі мені твори Шіллера, тому й не читав їх. А