Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Шварц промовчав про своє незнання «Підступності і кохання»— не звітувати ж йому перед заступником, але майорові дорікнув:

— Мені соромно за вас, Альфреде. Дізналися про твір співвітчизника на дикій окупованій Україні.

Коли Шаповала запросили до кабінету коменданта, Шварц і Майвальд говорили про щось інше.

Потиснувши руку шефу «Чорномора», Людвіг Шварц офіційно рекомендував йому свого заступника. Потім напівжартома заговорив:

— Ви, Дмітр Шаповаль, є український німець. А майор Майвальд тільки за документами німець. Насправді в ньому грає слов’янська кров. Про це свідчить і його цивільна професія, він — славіст. Добре розуміється на питаннях культури, мистецтва. Тому, герр Шаповаль, усе, що пов’язане з «Чорномором», будете вирішувати з ним.

Комендант поглянув на годинника так, наче хтось чекає на нього. Перейшов на діловий тон.

— Про виставу. Взагалі, герр Шаповаль, враження у нас, — кивнув на майора, — непогане. Добре, що почали з німецької драматургії, я так і хотів. Треба прищеплювати українцям німецьку культуру. — На мить запнувся, видно, обмірковував, як краще висловити свою думку. — Німці, котрі були на виставі, і я також, і майор зрозуміли лише виконавця ролі Міллера, тобто вас, герр Шаповаль, бо ви говорили рідною нам мовою. — Шварц знову зробив паузу і пильно подивився на шефа «Чорномора».

Шаповал здивовано підняв голову. Комендант помітив це й продовжував різко офіційно:

— Даремно дивуєтесь, герр Шаповаль. Треба навчити акторів німецької мови. Ви ж самі знаєте, що німецька мова багата, культурна мова цивілізованої нації, її вивчають не тільки в країнах Європи. А українська… — Він глузливо мугикнув, мовляв, хто її знає, ту мову, ту Україну?

Шаповал аж побілів: почуття гіркої образи й приниження охопили його. Але він стримав себе — йому не можна піддаватися настрою. На все свій час. Та що б там не було — не плазуватиме. Поборовши гнів, він посміхнувся, намагаючись бути спокійним.

— Так, вельмишановний герр оберштурмбанфюрер, німецька культура справді сягнула високо. І я сповнений гордості, що можу користуватися оригіналами творів видатних німецьких класиків. Але прошу зважити, що Україна також не дике плем’я. Пан Майвальд як славіст може підтвердити, що такі постаті, як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Іван Франко та багато інших, відомі в історії світової культури…

— Гм, — перебив його комендант. — Дискусії, пане Шаповаль, тут ні до чого. України, як такої, зараз нема. Україна окупована. Тепер тут нова влада, має бути і новий порядок. І не нам, переможцям, пристосовуватися до переможених, а — навпаки.

Комендант уважно подивився на шефа «Чорномора», ніби хотів проникнути у його думки.

— Якщо ви, пане Шаповаль, поділяєте мої міркування, то будемо працювати спільно.

Шаповалу важко було зберегти спокій, але гра є грою; вів мовчки кивнув, мовляв, зрозуміло, будемо працювати разом.

Комендант різко підвівся, підійшов ближче до Шаповала.

— Тут, домовились. «Підступність і кохання» дозволяю ставити. Але, — додав суворо, — лише німецькою мовою.

Вистава «Підступність і кохання» Фрідріха Шіллера була для «Чорномора» генеральним іспитом. Особливе ж випробування випало на долю Шаповала і художнього керівника Рябошапку. Після спектаклю їм довелося ще й ще переосмислити все, проаналізувати недоліки й помилки. На їхню думку, прем’єра все-таки вдалася. Але насторожувала недовірливість оберштурмбанфюрера Шварца.

— Ніколи не знаєш, що. в нього на думці, — бідкався Рябошапка. — Дивиться завжди з-під лоба і надутий, як сич.

— Не хвилюйся так, Грицю. Може, йому просто нічого сказати, — заспокоював Шаповал друга.

«Чорномор» завоював загальне визнання численними концертами, а особливо виставою. Турбувало те, що комендант дозволив показувати її лише німецькою мовою.

Та не така то вже біда. Головне для друзів не виступи на театральних підмостках, а позарепертуарні «вистави». Вони — актори-месники. Коли «Чорномор» тільки-но почав діяти, Олекса Рябошапка, провівши дві-три репетиції, впевнено сказав:

— А знаєш, Дмитре, зіграємо. їй-богу, вийде, як на справжній сцені!

Шаповал зауважив:

— У мене також немає сумніву. Погано тільки, що зволікаємо позарепертуарне наше завдання. А треба б водночас готуватися й до нього.

Іван Рубан хотів уточнити:

— А з чого ж, Дмитре, почнемо? За яким сценарієм?

— Сценарій, Іване, має бути твій. Ти ж підривник. Для початку треба вчинити щось гучне, але за містом. Менше підозри буде на «коміків». А як саме зробити, це вже, друже, твоя режисура.

— Добре, — кивнув Рубан, — буде враховано.

— Тобі, Іване, й карти в руки, — підтримав Рябошапка. — Маєш дві професії: актора і сапера. А я, вибач, навіть не зовсім уявляю, що необхідно, наприклад, для такого фейєрверку, від якого б, скажімо, місток добрячий злетів у повітря чи поїзд звалився під укіс.

Іван Рубан серйозно подивився на Рябошапку.

— Руйнувати, друже, — не будувати, великої мудрості не треба. Дай вибухівку, і я покажу тобі такий фейєрверк, яким можна висадити все це шварцівське кубло!

Дмитро Шаповал не втерпів:

— Діло це, Іване, може, й немудре, але не таке вже й просте. Ні йому, — кивнув на Рябошапку, що сидів за столом, — ні мені не можна отак зразу доручити провести якусь акцію, бо ми ж ніколи не стикалися з цим. Треба, щоб ти нас навчив, показав, як це практично робиться.

— Гаразд, — погодився Рубан. — Тільки ж де візьмемо «наочний матеріал»?

Шаповал розвів руками.

— По наряду, на жаль, не одержимо. Поміркуй, чого саме і скільки потрібно для першого, може, навіть, не дуже гучного… Будемо шукати…

Івана Рубана