Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Таки й справді малий світ, — почав жартуючи. — Хто б міг подумати, що ми здибаємося саме тут і в такий час? Ну, здрастуй, Іване. Не знаю, хто ти є зараз, але на мене, прошу, не косуй так нещадно.

— Здоров, — кажу, — Миколо, коли не жартуєш. Тільки, вибач, не знаю, як тебе величати, що ти за фюрер?

Він зніяковів і одразу перейшов на іншу тему.

— Ти, бачу, щойно приїхав. Де зупинився?

— Та ніде, — кажу. — Готель повністю окупований.

— Так, усі готелі зайняті ними. — Він зробив наголос на слові «ними». — Ну, то ходімо зі мною. — Узяв мене під руку, як підозрілу особу, і повів.

Отак я опинився на квартирі людини, що носить поліцейський мундир. Мешкає він сам, сім’я, сказав, десь на Херсонщині. Одразу приготував сяку-таку вечерю, посідали до столу. Але не їли й не пили, доки не посповідалися один одному.

— Так, дорогий друже, — почав він, — тебе, бачу, збентежило те, що я в такій формі? А хто ж, скажи ти? Чим займаєшся, де й що робиш?

— Прошу, ось тут зазначено, — подав йому документи. — Працюю, Миколо, за фахом.

— Розумію, розумію, справді за фахом. А кого ж, Іване, розважає ваш «Чорномор»?

У його допитливому погляді я відчув докір. Мене, Мовляв, осуджуєш за ворожу форму, а сам?

— Розповім, — кажу, — Миколо, все, як є. Але оскільки я твій гість, то передусім хотів би почути від тебе святу правду, хто ж таки ти?

Він звів на мене сумний погляд і похитав головою:

— От, Іване, до чого дійшло: свої, близькі друзі, а сказати один одному те, що на думці, боїмося. Ганьба! Я, Ваню, ніколи, ні за яких обставин не зраджу Батьківщині і друзям! А мундир цей, — понизив голос, — нехай не бентежить твою душу. Зараз так треба!

Іван Рубан помовчав, відтак вів далі:

— Микола Гаран, Дмитре, говорив так безпосередньо й правдиво, що не можна його в чомусь запідозрити. І тому я, розповів йому про себе — і про концтабір, і про те, як опинився в «Чорноморі», про свої наміри.

А на ранок другого дня він спитав:

— Може, Ваню, допомога яка потрібна, говори, не соромся.

— Та, — кажу, — вибухівки б дістати хоч кілограмів з десять. Він знизав плечима й, поміркувавши, зауважив:

— Твердо не обіцяю, але спробую.

Увечері приніс оцей рюкзак і сказав:

— Оце, Іване, мій тобі «подарунок». Скільки тут — не знаю, де взяв — не питай.

Я підняв того «даруночка» — у ньому понад двадцять кілограмів.

— Велике, — кажу, — спасибі, Колю, але, як же я це довезу? З таким вантажем мене ж одразу затримають.

— Не бійся, друже, — сказав він серйозно, — завтра до Приморська піде наша машина, можливо, і я поїду, будеш під надійною охороною.

Рубан задоволено потер руки.

— Отак, Дмитре, на машині поліцейської управи й привіз мене Микола Гаран до самого «Чорномора». Я запрошував його зайти до нас. Відмовився, поспішав до міської управи поліції.

Шаповал слухав, стурбовано дивлячись на Рубана. «Оце так історія». — подумав, а вголос сказав:

— Вибухівка від поліцейського! Такого й не вигадаєш!

— Що саме тебе дивує? — запитав Рубан.

— А те, що тут може бути якийсь хід конем.

— Не бачу, Дмитре, в цьому ніякої небезпеки. Запевняю: Микола Гаран такий же патріот, як і ми з тобою.

— Та дай бог, — пом’якшав Шаповал і вже спокійніше запитав: — Тут усе є, що потрібно для фейєрверка?

— Бракує капсулів-детонаторів. Але то не біда, дістану.

— Ну, добре. Заховай же це якомога надійніше. А щодо Гарана, то хотілося б достеменно все знати про нього. Коли він справді наш, тоді це щаслива знахідка. А якщо…

— Я вірю, Дмитре, своєму другові, — гаряче запевнив Рубан, — і прошу відкинути щодо нього будь-які сумніви.

— Ображатися, Іване, не треба. Ідеться про пильність. Може, і справді твій друг — патріот і пішов працювати у поліцію, щоб замаскуватися. Це можливо. Та поки ми не певні, не можна так довірливо відкриватися. Пам’ятай це.

— Врахую, — коротко відповів Рубан.

— От і добре, порозумілися. Негайно ж заховай «даруночка», щоб ніяка собака не винюхала, — нагадав Шаповал, показавши на рюкзак з вибухівкою.

Наступного дня о десятій ранку шефа «Чорномора» викликали до оберштурмбанфюрера СС Людвіга Шварца. Шаповал прийшов вчасно, знаючи, що комендант любить точність. Однак у приймальні його попросили зачекати: кілька хвилин перед тим до Шварца зайшов комендант залізничної станції Приморська майор Зегер.

Високий, немов щогла, незграбний, Зегер перегинався через стіл Людвіга Шварца так, що довге русе волосся звивало йому на очі; доповідаючи коменданту міста про свої залізничні справи, він раз у раз скидав головою, поправляючи неслухняного чуба.

Це дратувало Шварца. Ліниво занотовуючи повідомлення залізничника, він кілька разів перепитував:

— Сьогодні опівночі?

— Так, пане оберштурмбанфюрер, десь опівночі, тепер же поїзди точного розкладу не дотримуються.

— Ешелон з молодим поповненням? — знову перепитав комендант.

— Так. Але не звичайна молодь, з гітлерюгенда! — захоплено пояснив майор Зегер.

— Ну, гаразд, зустрінемо, — кивнув стримано комендант, думаючи, що йому завдають зайвого клопоту.

Коли офіцер-залізничник вийшов, до кабінету коменданта запросили шефа «Чорномара».

Шаповал був здивований: ніколи раніше Шварц не зустрічав його так люб’язно біля самих дверей. Потиснув руку, запросив сісти і ввічливо почав: