Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Минуло сорок тривожних хвилин. І ось роботу закінчено. Рубан витер чоло полою плаща, взяв пакунок з брусками толу га гранатою, міцно зв’язані дротом, засунув у щойно вирите гніздо і прив’язав до шпали. Здається, все. Тепер лишилося прив’язати до чеки німецької гранати нитку телефонного кабеля, протягнувши його попід рейкою, і тоді вони на коні. Та в цю мить десь під хмарами знову спалахнула ракета. Іван і Олекса розпласталися вздовж рейок, завмерли.

Коли ракета згасла, Рябошапка першим підняв голову, озирнувся навкруги.

— Не видно ні душі, — прошепотів.

— Слава богу! Вважай, що народилися в сорочках. Забирай, друже, в чемодан усі камінці, щоб тут не було ніяких слідів, — наказав Рубан теж пошепки.

Перевіривши ще раз, чи міцно прикріплений кабель до чеки гранати, ретельно замаскувавши все, Рубан слідом за Рябошапкою спустився з насипу. Рябошапка поступово розмотував провід з котушки, а Рубан придавлював його камінцями через кожні вісім — десять метрів, щоб і досвідчене око не помітило.

Метрів за сто — сто двадцять від насипу друзі присіли в невеличких кущиках і накрилися плащем Рябошапки. Довго сиділи навпочіпки, перешіптувалися, чекали.

Десь о першій годині ночі втретє спалахнула ракета. Вони миттю припали до вологої землі, спостерігаючи за насипом. Нічого не було видно й не чути. Вже закрадався сумнів: невже всі їхні зусилля виявляться марними?

— Коли б справді чекали на такий ешелон, тут безперервно снувала б дрезина, — висловив свою думку Рябошапка.

Рубан промовчав, не піддавався настрою друга. А за хвилину промовив, щоб заспокоїти занадто гарячого Олексу:

— Годі тобі, друже, ще маємо час.

Нараз почувся шум паровоза, він усе посилювався, наближався.

Месники пожвавішали, уважно прислухалися й придивлялися. Та що за дивовижа — паровоз тягнув лише два товарних вагони і одну платформу.

— Чортівня якась! — вирвалося у Рябошапки.

— Спокійно, спокійно. Це фашисти перевіряють. Услід за цим обов’язково йтиме той, за яким полюємо, — впевнено сказав Рубан, якому доводилося вже зустрічатися з подібним.

Рубан не помилився — за кілька хвилин показався довжелезний ешелон. Паровоз пихкав, неначе долав підйом, набирав швидкість. Й тільки-но локомотив дійшов до того місця, де під рейками лежала вибухівка, Рубан наказав півголосом:

— Ану, взяли! — і вони рвонули так, що ледве на ногах утрималися.

Спалахнув вогонь. Іванове вухо вловило слабкий звук. Це спрацювала граната. А услід за тим пролунав такий вибух, від якого вороний сталевий кінь, здавалося, на якусь мить став на дибки й з гуркотом бухнувся з високого насипу. За ним летіли під укіс вагони.

— От так, Олексо! — задоволено вигукнув Іван Рубан, спостерігаючи якусь хвильку за наслідками своїх зусиль.

Рябошапка не відповів, він був так захоплений видовищем, що не міг відірвати від нього очей.

А відтак швидко, на ходу змотавши кабель, месники бігли й розсипали за собою тютюн, щоб на випадок погоні, збити зі сліду вівчарок.

Йшли і бігли навмання, аби далі від небезпеки. До них доносився ще гуркіт вагонів, скрегіт заліза, несамовитий крик і стогін переляканих і покалічених завойовників.

Відбігши кілометрів два, месники зупинилися на хвильку перепочити. Над місцем катастрофи одна за одною то згасали, то спалахували ракети, чути було короткі й довгі автоматні черги.

— Хух! — вирвалося у Рябошапки. — Оце фейєрверк! Слово честі, Ваню, ти виявив справжній артистизм!

— Годі, Олексо, хвалитися, — зауважив Рубан ніяково, — пильнуй краще, куди ми прямуємо, щоб не потрапити до дідька в зуби.

Рябошапка присів навпочіпки, накрився плащем, присвітив запальничкою й поглянув на компас.

— Вірно, так і маємо рухатись, — і показав рукою, — точно на північ.

На початку третьої години ночі вони вийшли на околицю Романівки. Довкола стояла тиша, навіть собак не чути. По прикметі знайшли перелаз на той самий город, яким пробиралися ввечері, і крадькома пішли межею по траві, щоб слідів не залишити; йшли один за одним попід вербами, що тільки-но розпускали свої коси.

Шаповал чатував надворі, придивлявся й прислухався. Три години минуло, як повернувся од полковника Кноре. Не знаходив собі місця — хвилювався. Нарешті помітив одну і другу постаті, які стояли в нерішучості. Шаповал злегка кахикнув, мовляв, не бійтеся, ідіть сміливо.

Не встигли друзі ще підійти, як він нетерпляче зашепотів;

— Ну, як?

— Товаришу Шаповал, завдання викопано, — доповів по-військовому Рубан і додав, ледве тримаючись на ногах. — А подробиці, якщо можна, розповімо потім.

Рябошапка шепнув:

— Надто втомилися.

Оберштурмбанфюрер Шварц нервував.

Та, правду кажучи, було з чого: становище в Приморську і в навколишніх селах з кожним днем ускладнювалось.

Сьогодні комендант Людвіг Шварц був надзвичайно роздратований. Після сніданку викликав Шаповала, якого після ретельної перевірки вважав своєю людиною, і одразу повів таку розмову:

— Чи ви знаєте, герр Шаповаль, що сталося в Приморську минулої ночі?

— Ні, нічого не чув, не знаю. Майже до півночі проводили репетиції, довелося й заночувати в театрі. А? Щось трапилося? — насторожено допитувався Шаповал. Він говорив з такою щирістю, що йому не можна було не повірити. І все ж комендант дивився на нього з якимось докором.

У Шаповала стиснулося серце. Адже він добре знає, про що запитує комендант. Знає також і чия то робота. Вибух на складі боєприпасів був третім позарепертуарним спектаклем «Чорномора».

Акція, що