Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко
Перевіривши документи «коміків» і не знайшовши в них нічого підозрілого, комендант вирішив вчинити їм ще деякий екзамен. Надто вже цікавив його оцей блакитноокий.
— Чи доводилося вам, пане Шаповал, вивчати щось з німецької класики, зокрема драматургії? — спитав оберштурмбанфюрер Шварц, хитро примружившись.
Шаповала це не збентежило. Він на мить замислився тільки над тим, про кого краще згадати? Про Шіллера? Драматичні твори його він студіював у оригіналах. А може, про автора невмирущого «Фауста» — Гете? Чи про великого політичного поета Німеччини Гейне? Він міг би докладно розповісти про творчість кожного з них, та побоюється, чи не викличе, бува, незадоволення у коменданта, бо ці класики в опалі у фюрерів фашистської Німеччини. Вирішив лише згадати про них. Та зате він на повний голос скаже про Ніцше…
— Ну, я слухаю, пане Шаповаль, — порушив мовчання Шварц, і в його голосі відчувалося нетерпіння.
Шаповал, зібравшись з думками, почав:
— Німецька література, герр оберштурмбанфюрер, надто багата. Хто ж не знає «Розбійників», «Підступності і кохання» Шіллера, «Фауста» Гете. А якою видатною постаттю в історії німецької культури є Фрідріх Ніцше! — Шаповал підвищив голос. — Це ж великий проповідник культу «сильної людини». Мені здається, що саме Ніцше залишив своїм нащадкам політичний заповіт нації, який так розумно втілюють у життя фюрери великої Німеччини…
Людвіг Шварц уважно слухав. Шаповал, видно, все більше зацікавлював його, і він, як завзятий гравець, вирішив поставит» на кін ще таку ставку: запропонувати Шаповалу вигідне місце біля себе, в комендатурі. «Якщо він шпигун, — мізкував оберштурмбанфюрер, — то охоче погодиться скористатися нагодою пролізти у ворожу йому установу».
— Гаразд! — комендант підняв руку. — Ви надихаєте нас ароматом німецької культури. А як ви, пане Шаповал, подивитесь на те, щоб піти до нас, у комендатуру? Нам дуже потрібна віддана, культурна людина, яка б знала і українську, і німецьку мови…
Оберштурмбанфюрер Шварц випробувально дивився на актора Шаповала.
Дмитро Шаповал відчув нещирість у словах коменданта, фальш, якийсь підступний хід, і тому не квапився з відповіддю, робив вигляд, що обмірковує ту пропозицію. А по паузі, вдячно поглянувши в обличчя коменданту, твердо сказав:
— Я зворушений, герр оберштурмбанфюрер, вашою увагою до мене і вважав би за велику честь іти під вашою рукою. Але прошу зважити, що я ж актор. Моє покликання в житті — сцена. Я щиросердно хочу послугувати вам своїм мистецтвом.
Оберштурмбанфюрер задоволено закивав головою, мовляв, усе правильно:
— Так, розумію вас, розумію, кожному, звичайно, своє.
Але Людвіг Шварц усе ще не здавався, його враз осінила нова підступна ідея: піднести Шаповалу «Майн кампф» Адольфа Гітлера, щоб побачити, як він поводитиметься, як реагуватиме на його, комендантів, подарунок.
Задоволений своєю раптовою дотепною знахідкою, оберштурмбанфюрер Людвіг Шварц взяв зі столу книжку, з обкладинки якої дивився усміхнений, самовдоволений Адольф Гітлер, і врочисто підніс її артистові.
— На честь нашого знайомства й майбутнього співробітництва, — сказав комендант серйозним тоном, — прийміть, пане Шаповал, на добру згадку неоціненний твір фюрера німецького народу.
Дмитро Шаповал розумів, що витівка коменданта з «Майн кампф» — не що інше, як перевірка його ставлення до фашистської ідеології. «Ну, що ж, — подумав, — будемо грати. Для того ж, і видали себе за акторів».
То було люте змагання, боріння правди з кривдою. Тож у такому суперництві не гріх і полукавити. Треба тільки не гарячкувати, не кидатися стрімголов.
Взявши «Майн кампф» із рук оберштурмбанфюрера Шварца, Шаповал довго не зводив погляду з Гітлера, ніби не міг намилуватися ним. А відтак, усміхнувшись, підняв правицею ту книжку й патетично виголосив:
— Хайль Гітлер!
Оберштурмбанфюрер аж прицмокнув від задоволення й гаряче-заговорив:
— Ошен хорошо, гут! Тепер ві, герр Шаповаль, надо доказ, что ві лібен німецькі зольдат, что ві благодаріт фюрер за война з большевік. — Йому хотілось показати своє знання російської мови.
— Будемо старатися, герр комендант! — відповів Шаповал і по-військовому витягнувся.
— Так-так, ошен хорош! — похвалив Людвіг Шварц і наказав-своєму помічникові лейтенанту Затлінгу взяти акторів на облік та видати їм посвідчення, продовольчі картки.
Потім повернувся до Василенка:
— Надто повільно, пане Василенко, народжується ваш театр. То ж знайте, ще два тижні, і я буду слухат ваш концерт. Ферштейн? — він суворо дивився на Василенка, погрожуючи пальцем.
— Так, зрозуміло, пане коменданте. — Степан Іванович схилив голову. — Будемо старатися, тепер, бачте, нас троє — пришвидшимо.
Людвіг Шварц підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— Ес, гут, ауф відерзейн, — байдуже кивнув оберштурмбанфюрер.
— Дуже дякуємо, герр коменданте, за вашу увагу до нас, — сказав Шаповал, і всі троє пішли з його кабінету…
Зимовий день закінчувався, коли організатори ансамблю вийшли з комендатури. Як тільки зачинилася за ними важка залізна брама, вони зупинилися на хвильку, мовчки перезирнулися і пішли далі: боялися, що кам’яний мур має вуха.
— Таке враження, наче з пастки вирвалися, — тихо зауважив Рябошапка.
— Не варто зараз про це, — перебив Шаповал, — ходімо швидше. За нами напевне стежать.
За кілька хвилин вони опинилися на Приморському бульварі, де десять днів тому Малюк у формі штурмбанфюрера купував квіти. І раптом промайнуло перед ним, як блискавка: редакція газети, передній край батальйону, де його оглушило вибухом бомби, тернисті зарості, де переховувався, і фашистський розвідник Ганс Шефер, над яким учинив суд. Усе-усе пригадалося, неначе було це вчора.
Море шуміло. Сонце опускалося над обрієм, і