Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
— Цілком згоден з вами!.. Без приватної власності світ запалиться… Признатися, я невеликий політик, а проте боюся, щоб Гітлер не обдурив нас… У нього вовчий апетит. Спершу він проковтне, своїх найближчих сусідів, потім візьметься до великих, — тоді й нам стане не дуже затишно на цьому світі…
— Щодо близьких сусідів — будь ласка! Їжте їх, пане Гітлере, на здоров'я, — то байдуже!.. Нам вигідніше мати справу з однією могутньою державою, ніж морочитися з усякою дрібнотою. Сказати вам правду, у наш вік дрібні держави не мають права на існування, і чим швидше відбудеться неминучий розпад їх, тим краще. Нехай Гітлер спинається на ноги і всією могутністю вдарить по Радах — нас цілком влаштує це!
Вам ніколи не спадало на думку, що Гітлер, зрештою, обкрутить нас круг пальця? — спитав Василь.
— Та де там! — Генеральний консул зареготав. — Ми для Німеччини зовсім недосяжні!.. Вона змушена буде напасти на Ради. Гітлер та його найближче оточення добре розуміють, що для них ворог номер один — більшовики, що їм не. жити на нашій планеті, доки існують Ради. Якщо німці трохи поскубуть ще й зарозумілих англійців, теж буде непогано, — утвориться вакуум, а ми заповнимо його. Часи міняються містере Кочеку! Англійці не мають ніяких прав панувати над світом, як це було досі. Ми — найбагатша нація, і майбутнє належить нам — американцям! — Голос О'Кейлі лунав урочисто.
— Питання ці надто складні, не для мого розуму! — скромно сказав Василь і підвівся.
У магазині Василь наповнив три великі паперові пакети усякими наїдками, купив кілька пляшок вина, поклав усе це в багажник і відвіз додому Лізі.
По обіді він подзвонив у контору акціонерного товариства «Фламме» — основного покупця продукції компанії, представником якої був містер Ярослав Кочек, — і назвав себе.
— Одну хвилинку! — попросив жіночий голос, і його зразу ж з'єднали з Шіллінбергом, генеральним директором товариства.
— О, містер Кочек! Добридень, добридень, ми давно чекаємо вас!
— Коли ви могли б прийняти мене, пане Шіллінбергу?
— Коли ви тільки забажаєте! Хоч зараз, якщо не заперечуєте…
Василь не кваплячись зібрався, узяв портфель і, прощаючись аз Лізою, сказав:
— Ну, велика битва починається!..
Він знав, що акціонерне товариство «Фламме» націсти створили спеціально для закупівлі нафти в Америці, що керівники товариства — підставні особи, а фактичний хазяїн його — рейхміністр Герінг, який прибрав на той час до рук не тільки всю авіацію, але й авіаційну промисловість Німеччини.
Високий, гладкий, з прилизаним світлим чубом, Шіллінберг, який вважався генеральним директором «Фламме», прийняв уповноваженого найбагатшої американської нафтової компанії вельми прихильно й запопадливо.
— Ви не заперечуватимете, якщо при нашій розмові будуть присутні мої заступники — віце-директори Бломе і Цізель? — запитав він.
— Звичайно, ні.
До просторого кабінету з темними важкими дубовими меблями зайшли два типові бюргери в старомодних костюмах. Відрекомендувавшись американському гостеві, вони статечно сіли біля самого стола, накритого зеленим сукном.
Секретарка принесла тацю, на якій стояли порцелянові чашки, кофейник, пляшка шнапсу і чотири малесеньких чарочки. Поставивши все це на стіл, вона мовчки вийшла.
Шіллінберг власноручно налив у чашку гарячої кави і, подаючи Василеві, спитав, чи не хоче містер Кочек чарочки шнапсу?
— Либонь, не відмовлюсь! — Василь ковтнув напою, що відгонив сивухою, і навіть не скривився. Кава — звичайнісінький сурогат. «Якщо вже в такій багатій установі п'ють сурогат замість кави, — подумав Василь, — то в Німеччині знайдуться покупці на справжню бразільську каву!..»
Почалася ділова розмова. Шіллінберг сказав уповноваженому «Стандард ойл компані», що «Фламме» хоче значно збільшити закупівлю пального в Америці, особливо авіаційного бензину, з умовою, що компанія надасть товариству довгострокові кредити і збудує в Німеччині сучасні бензосховища.
Василь, знаючи думку Адамса, відповів, що компанія не може надавати довгострокові кредити, окрім комерційних, тобто короткострокових. І одразу ж запитав: на яку кількість товариство передбачає збільшити закупівлю?
— Якщо буде кредит, ми могли б купувати у вас близько двохсот п'ятдесяти тисяч тонн бензину і тридцяти тисяч тонн мастил на рік, — відповів генеральний директор.
— Я хоч сьогодні готовий укласти контракт на поставку такої кількості бензину й мастил.
— А кредит?
— Як я вже сказав, компанія надасть вам комерційний кредит під векселі акціонерного товариства на термін від чотирьох до шести місяців з розрахунку півтора відсотка річних. Щодо бензосховищ, то навряд чи ми зможемо взяти на себе такі зобов'язання… А втім, я запитаю компанію, якщо ви на цьому наполягаєте. — Василь говорив спокійно, упевнено, і в керівників «Фламме» склалося враження, що це представник з великими повноваженнями.
— Вашу пропозицію ми обговоримо на раді директорів і повідомимо вас про свою ухвалу, — сказав Шіллінберг.
— Будь ласка, я вас не кваплю!.. Чи не могли б ви зробити мені невелику послугу — допомогти підшукати приміщення для моєї контори не дуже далеко від вас?
Віце-директор Бломе зразу ж погодився допомогти містерові Кочеку.
Треба було неодмінно встановити зв'язок з Гансом Веберам. Василь мав і адресу його, і номер домашнього телефону, але з'являтися до нього додому не міг, щоб не викликати підозри і не зашкодити Веберові. Лишалося одне — подзвонити по телефону. Василь не знав, чи зручно й це, бо не сумнівався, що в Берліні підслуховують усі телефонні розмови. Він попросив Лізу піти на залізничну станцію Потсдам, звідти по телефону-автомату подзвонити Веберові додому і, як давня знайома, призначити йому побачення.
— Він людина тямуща, — сказав Василь, — тож, коли ти назвеш себе, зрозуміє, про що йдеться. Більше того, він, я певен, сам чекає нашого дзвінка, знаючи, що ми маємо приїхати.
— Якщо Вебер захоче зустрітися зі мною, — де, в якому місці призначити йому побачення? — спитала Ліза.
— Де-небудь поблизу. Ну,
