Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
Проживши в готелі кілька днів і показавши Лізі місто, Василь узявся до діла. Треба було найняти квартиру, встановити зв'язок з фірмою-покупцем, відвідати американське консульство й зареєструватися там. Він попросив портьє порадити йому, як і де знайти в Берліні квартиру.
Портьє дав Василеві адреси і телефони кількох контор найму квартир. На Василеві дзвінки відповідали ввічливі дівчата, працівниці цих контор, ставили безліч усіляких запитань: в якому районі, на якому поверсі, із скількох кімнат добродій хотів би найняти квартиру? З центральним опаленням чи пічним? З ванною чи ні? І нарешті, останні і найважливіші запитання: національність і підданство? Одразу ж попереджали, що іудеям квартир не наймають. Василь казав, що він не заперечував би проти невеликого особняка, неодмінно з гаражем.
Найняти квартиру в Берліні, виявилося, неважко. Було багато вільних помешкань, навіть цілих будинків, особливо після того, як з Німеччини вислали євреїв. Уже на другий день Василя сповістили, що можуть запропонувати особняк з восьми кімнат, умебльованих новими меблями, з великим садом і гаражем, у районі Потсдама. Василь і Ліза поїхали оглянути особняк. Їх супроводжував представник контори.
Посеред великого саду — білий двоповерховий будинок з балконами. За будинком — гараж на три автомашини з ямою та іншими пристосуваннями для ремонту. Біля воріт — сторожка. Водопровід, каналізація, власна котельня, вугільний бункер, телефон. У цокольному поверсі— кухня, холодильні камери і приміщення для челяді. Все, що потрібно для райського життя!..
Звичайно, у цих восьми кімнатах з дорогими меблями Василеві й Лізі робити було нічого. Але особняк мав багато переваг перед міською квартирою, навіть дуже затишною. Високий цегляний мур відокремлював його од вулиці. Поблизу жодного сусіда — отож нічого було боятися, що хтось підслуховуватиме. Нарешті, тиша й свіже повітря теж чогось варті.
Ліза, оглянувши все, невесело сказала:
— Тут, звичайно, добре, але що я робитиму в цих. хоромах цілі дні, коли ти поїдеш до міста?
— Читатимеш, господарюватимеш… А коли тобі це набридне, поїдеш зі мною до міста.
— А що робити в місті?
— Ну, люба, хіба мало чим можна зайнятися в такому великому місті, як Берлін? Музеї, картинні галереї, кіно… Нарешті, коли захочеш, можна поступити на якусь роботу. Ти знаєш мови, а тут багато американських установ.
— Гаразд, побачимо, — непевно відповіла Ліза і додала — Ти уявляєш, яку ціну заправлять за цей палац!..
— А мені до того байдуже, — платитиме компанія. Одначе коли вважатиме, що надто дорого, доплачу із своїх власних коштів. Їх у мене чимало, та й тут зароблю…
Ліза мовчки знизала плечима.
Ціну за особняк справді заправили велику — чотири тисячі марок на місяць. Пристойна квартира з трьох кімнат з усіма вигодами у центрі міста коштувала не більше трьохсот марок.
— Ні, для мене це надто дорого, — сказав Василь, коли йому назвали ціну, і запропонував дві тисячі п'ятсот марок.
Мабуть, охочих найняти особняк за таку суму в Берліні було не дуже багато, — Василеву пропозицію прийняли і, одержавши орендну плату за місяць наперед, уклали з ним угоду. А ще через кілька днів, коли прибула автомашина, Василь і Ліза переїхали до особняка.
Тепер треба було заорендувати приміщення для контори, найняти службовців і розпочинати роботу. Та й для особняка потрібні були садівник, сторож, опалювач і покоївка. Сторож, що жив в особняку, не викликав у Василя довіри. Перш ніж наймати людей, Василь поклав побачитися з Вебером і побувати в генерального консула Америки — відрекомендуватися йому і передати листа Джо Ковачича.
О'Кейлі був симпатичний чолов'яга. Прочитавши листа, він усміхнувся:
— Протегувати підданим Сполучених Штатів — мій обов'язок. Якщо можу допомогти вам порадою — завжди до ваших послуг!.. Скажіть, містере Кочеку, ви живете в готелі чи найняли квартиру?
— Найняв особняк у Потсдамі і позавчора переїхав туди з дружиною.
— Це ж скажені гроші! — вигукнув О'Кейлі.
— Так, дуже дорого, зате зручно — тиша, чисте повітря. Все це чогось варте… Потім, признаюсь вам, я сподіваюся тут добре заробити і повернути всі витрати з лишком. Якщо, звичайно, ви допоможете мені.
— Чим?
— Насамперед порадою. Мені треба відкрити в Берліні контору, найняти службовців, налагодити зв'язки… Загалом безліч клопоту!
— Приміщення для контори знайти легко: в діловій частині Берліна багато вільних приміщень. Євреїв вислали, а на їхніх місцях ще ніхто не осів. А от наймаючи людей, будьте обережні: тут кожен третій або агент, або слідець гестапо. Дивіться, аби вони не підсунули вам своїх людей, — застеріг О'Кейлі.
— А як цього уникнути?
— Важко, але можна. Хочете, ми порекомендуємо вам декого…
— Буду вам безмежно вдячний!
— Нема за що дякувати, це теж мій обов'язок… До речі, як ви влаштувалися з харчуванням?
— Дуже погано. В Парижі ми з дружиною звикли до смачних наїдків, а тут самі овочі, замість хліба — картопля, а коли й дадуть зрідка м'ясо, то таке, що їсти не можна. Не кажучи вже про те, що нема доброго вина!
— Ви можете користуватися нашим магазином, там за долари вам продадуть усе, що вашій душі заманеться. — Консул написав записку і подав Василеві: Зайдіть туди — це в дворі консульства, — купіть, що потрібно, і замовте ще чогось на майбутнє… В листі Джо просить мене де в чому допомогти вам… Про це він говорив зі мною і по телефону. Коли виникне потреба, приходьте, — я зроблю все, що зможу.
— Я хотів би запитати вас, містере О'Кейлі, як ви гадаєте, — чи поведеться нам тут? Націсти не викликають у мене довір'я…
— Націсти на чолі з Гітлером — погань. Це, звісно, строго між нами!.. Вони пробудили в німців найниціші почуття. Однак націсти
