Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
— Все це чудово. Я майже певен, що мені пощастить домовитися з митниками. Але найголовніше — вивіз валюти. Якщо ми не зуміємо знайти шляхів, щоб вивозити тверду валюту, перед нами постануть нові труднощі…
— Не турбуйтесь! Я сьогодні ж розмовлятиму по телефону з нашим генеральним консулом у Берліні і з’ясую всі можливості…
От неначе б уже і все готове для від'їзду. З Америки надійшла відповідь: єдине, писав Адамс, про що має подбати містер Кочек, це про збільшення поставок нафти, бензину й мастила. Діло в рекламному бюро теж було ліквідовано; ніяких непорозумінь між компаньйонами не виникло, і Василь розлучався з Жубером по-дружньому. Лишалося виконати останнє доручення «батька»: щиро поговорити з деякими друзями.
Перш ніж назавжди покинути свій кабінет, Василь покликав до себе художників, майстрів та інших працівників контори і з кожним попрощався, кожному сказав добре слово. Першим він запросив Борро.
— Дорогий Анрі, з вами у мене особлива розмова, — почав Василь. — Передусім хочу подякувати вам за все хороше, що ви зробили для фірми. Сподіваюся, що лишаю тут вірного друга і, коли виникне потреба, можу цілком покластись на нього…
— Не сумнівайтеся в цьому! — відповів художник.
— Майте на увазі, Анрі, ви можете знадобитися мені не заради якихось моїх особистих справ… Ну, як би сказати ясніше, щоб ви мене зрозуміли!..
— Мосьє Кочеку, не думайте, що я немовля. Я, можливо, здогадуюсь, хто ви і чого добиваєтесь. Говоріть зі мною цілком відверто!
— Добре, говоритимемо відверто!.. Але спершу скажіть мені — хто я і чого добиваюсь!..
— Ви — революціонер-антифашист, боретеся проти фашистів і, звичайно, виступаєте не тільки від свого імені…
— А від чийого ж?
— Точно не знаю… Гадаю, це не так і важливо. Важливо, що наші інтереси збігаються, — я маю на увазі французьких патріотів. Скажу вам на прощання ще одне: ви, безумовно, дуже талановита людина, і ваша робота викликала в мене трохи добрих заздрощів. Я прагнув учитися у вас і, здається, дечого навчився. Завжди за всіх обставин ви можете звіритися на мене!
— Надходять важкі часи, Анрі!.. Цілком можливо, що Гітлер захоче порахуватися з Францією. Це була б трагедія не тільки для вас, французів, але й всього людства. Може, настане такий час, коли нам доведеться діяти спільно… Не очікуючи цього, гуртуйте довкола себе справжніх патріотів, вчіться конспірації, готуйтесь до боїв. Не маю сумніву, що їх не довго чекати. Якщо коли-небудь від мене, прийде людина і скаже: «Мені хотілося б замовити вам. портрет», — довіртесь їй!..
— Я зрозумів вас! — Борро рвучко обняв Василя і швидко вийшов.
На подив Василя, розмови з Маріньє не вийшло. Той тримався. неприступно, відповідав коротко і закінчив тим, що сказав:
— Мосьє Кочеку, я знаю, ви чесна людина і заслуговуєте на всіляку повагу, але я не можу співробітничати з вами. Хочу вас запевнити, що ми, французи, якось розберемося у своїх справах без чужої допомоги!
Зовсім по-іншому поводився де ла Граммон. Він щиро зустрів Василя, коли той прийшов прощатися.
— Так, правда ваша, часи настають важкі!.. Відверто признаюся вам, що боюсь, коли б наші тупоголові правителі, які нічого не бачать далі свого носа, не привели нас до катастрофи, — говорив він. — Вони роблять Гітлерові поступку за поступкою, не розуміючи, що йому поклади тільки пальця — він і всю руку і голову одкусить!.. Ви не ображайтеся на нашого друга Маріньє. Це типовий представник касти французьких урядовців. Але людина він чесна і справжній патріот. У критичну мить Маріньє стоятиме по цей бік барикад. Кажу щиро, мені шкода розлучатися з вами… Пишіть, дайте про себе звістку, і, якщо я чимось зможу допомогти вам, завжди до ваших послуг!
Із Сар'яном попрощались, як прощаються перед довгою розлукою давні й близькі друзі.
— Любий друже, — сказав журналіст, — коли ви поїдете, я осиротію. Ні з ким буде й душу відвести. Не забувайте мене і, якщо буде зручно, пишіть частіше! — Він дав Василеві берлінську адресу Ганса Вебера і ще раз повторив, що на того можна звіритися.
Візи на в'їзд до Німеччини одержано, квитки на кур'єрський поїзд Париж — Берлін придбано, усе потрібне куплено. Навіть автомобіль переслано багажем. Напередодні від'їзду Василь востаннє повечеряв з Ковачичем. Вони домовилися про все. Джо передав Василеві рекомендаційного листа до свого друга, генерального консула Америки в Берліні О'Кейлі. Розпивши останню пляшку вина, вийшли з ресторану. На вулиці було вогко, великі лапаті сніжинки кружляли в повітрі.
— Ну, голубе, зичу успіху! Цілком покладаюсь на вас, сподіваюсь, що скоро ми з вами зберемо чималий статок!
Джо міцно потис Василеві руку, зупинив таксі і поїхав.
Василь простував по паризьких вулицях, заполонений суперечливими почуттями: йому було шкода їхати з цього чудового міста. Але, з другого боку, здавалося, що справжня робота почнеться там, у Німеччині. «Буде важко? — запитував він сам себе і одразу ж відповідав: — Можливо…» І думав про те, що так чи інак починається нова смуга в його неспокійній біографії.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Цього разу Василь зупинився в Берліні у звичайному, порівняно недорогому готелі, — тепер йому не треба було набивати собі ціну. Ставлення до американського підданого в Німеччині було більш ніж прихильне. Це він відчував ще в дорозі, під час переїзду франко-німецького кордону, коли прикордонники шанобливо брали його й Лізин паспорти і одразу ж повертали, уклоняючись, а митники тільки вдавали, що оглядають речі американського пасажира, — піднімали віка численних валіз, не цікавлячись їх вмістом.
У готелі Василеві надали номер-люкс на третьому поверсі, з ванною і телефоном. Портьє та інші служники готелю зустрічали американське подружжя, незмінно усміхаючись
