Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Князь Ян узяв двома пальцями стилет Рейневана, поданий йому Трістрамом фон Рахенау, оглянув його, потім підняв очі.

— Подумати тільки, — промовив він, — що я не дуже-то вірив, коли тебе звинувачували в злочинах. В убивстві пана Барта з Карчина і свидницького купця Ноймаркта. Не хотів вірити. І ось, прошу, тебе ловлять на місці злочину, коли ти з ножем у руках намагаєшся підкрастися до мене з-за спини. Чи ти аж так мене ненавидиш? А може, хтось тобі за це заплатив? Чи ти просто божевільний? Га?

— Милостивий князю… Я… Я не таємний убивця… Правда, що я підкрався, але я… Я хотів…

— Ах! — князь Ян зробив тонкою долонею дуже князівський і дуже європейський жест. — Розумію. Ти прокрався сюди з кинджалом, щоби передати мені петицію?

— Так! Тобто ні… Ваша князівська милосте! Я ні в чому не винен. Навпаки, мені самому заподіяно кривди! Я жертва, жертва змови…

— Ну звичайно, — надув губи Ян Зембицький. — Змова. Так я і знав.

— Так! — вигукнув Рейневан. — Саме так! Стерчі вбили мого брата! Замордували його.

— Брешеш, псякрев, — гаркнув Трістрам Рахенау. — Не гавкай, раджу тобі, на моїх свояків.

— Стерчі вбили Петерліна! — шарпнувся Рейневан. — Якщо не власноручно, то через найманих убивць! Кунца Аулока, Сторка, Вальтера де Барби! Негідників, які й на мене чигають! Ваша милосте князю Яне! Петерлін був твоїм васалом! Я вимагаю правосуддя!

— Це я його вимагаю! — крикнув Райхенау. — Я, правом крові! Цей сучий син убив в Олесниці Нікласа Стерчу!

— Правосуддя! — заволав один з Барутів, певно, Генріх, бо Барути рідко хрестили хлопчиків іншими іменами. — Князю Яне! Кари за це вбивство!

— Це брехня і наклеп! — закричав Рейневан. — Це Стерчі винні в убивстві! А мене обвинувачують, щоб самим обілитися! І з помсти! За любов, яка пов'язує мене з Аделею!

Обличчя князя Яна змінилося, і Рейневан збагнув, яку страхітливу дурницю ляпнув. Він дивився на байдуже обличчя своєї коханої — і поволі, поволі до нього починало доходити…

— Аделю, — озвався в абсолютній тиші Ян Зембицький. — Про що це він говорить?

— Бреше, Ясику, — посміхнулася бургундка. — Мене з ним ніщо не пов'язує і ніколи не пов'язувало. Це правда, що він нав'язував мені свої афекти[352], настирливо залицявся, але впіймав облизня, нічого не добився. Навіть за допомогою чорної магії, якою він мене зваблював.

— Це неправда, — Рейневан ледве видобув голос із горла, перехопленого спазмом. — Це неправда! Брехня! Обман! Аделю! Скажи… Скажи, що ти і я…

Аделя різко повернула голову, рухом, що його Рейневан так добре знав: вона так повертала голову, коли кохалася з ним у своїй улюбленій позі, сидячи на ньому верхи. Її очі зблиснули. Цей блиск він знав так само.

— У Європі, — голосно сказала вона, роззираючись, — не могло б статися нічого подібного. Щоби брудним натяком було зневажено гідність доброчесної дами. До того ж на турнірі, на якому цю даму лише вчора проголосили La Royne de la Beaulte et des Amours[353]. У присутності лицарів турніру. Але якби навіть щось подібне і сталося в Європі, то такий mesdisant[354], такий mal-faiteur[355] жодної миті не залишався би безкарним.

Трістрам Рахенау на льоту зрозумів натяк і з розмаху зацідив Рейневану кулаком по шиї. Генріх Барут додав з іншого боку. Бачачи, що князь Ян не реагує, що він дивиться вбік з кам'яним обличчям, попідбігали наступні, серед них якийсь Зейдліц чи Курцбах з рибами на червоному полі. Рейневан дістав під око, світ зник у величезному спалаху. Він скорчився під градом ударів. Підбіг хтось іще, Рейневан упав на коліна, діставши по плечі турнірним дубцем. Прикрив руками голову, дубець боляче луснув його по пальцях. Дістав по нирках, упав на землю. Його стали копати ногами, тож він згорнувся клубком, захищаючи голову й живіт.

— Стійте! Досить! Негайно припиніть!

Стусани і копняки припинилися. Рейневан розплющив одне око.

Порятунок прийшов звідти, звідки його найменше можна було чекати. Мучителів зупинив грізний, сухий, неприємний голос і наказ худої як тріска немолодої жінки в чорній сукні і білій хустці— підвійці[356] під жорстко накрохмаленою токою[357]. Рейневан знав, хто це. Євфемія, старша сестра князя Яна, удова Фрідріха графа Еттінгена, яка після смерті чоловіка повернулася у рідні Зембиці.

— У Європі, яку я знаю, — сказала графиня Євфемія, — лежачих не б'ють. Цього не допустив би жоден із відомих мені європейських князів, мій пане-брате.

— Він провинився, — почав князь Ян. — Тому я…

— Я знаю, у чому він провинився, — сухо перебила його графиня. — Бо чула. А тепер я беру його під свій захист. Mercy des dames.[358] Бо лещу себе надією, що знаю європейські турнірні звичаї не гірше, ніж присутня тут законна дружина лицаря фон Стерча.

Останні слова було вимовлено із таким притиском і настільки дошкульно, що князь Ян опустив очі і почервонів аж по самісіньку виголену потилицю. Аделя ж очей не опустила, на її обличчі годі було шукати навіть сліду рум'янцю, та ненависть, що бризкала з її очей, могла налякати кого завгодно. Проте не графиню Євфемію. Євфемія, як подейкували, там, у Швабії дуже швидко і дуже ефективно давала собі раду з коханками графа Фрідріха. Боялася не вона, боялися її.

— Пане маршале Боршніц, — владно кивнула вона. — Прошу взяти під арешт Рейнемара де Беляу. Ти відповідаєш за нього переді мною. Головою.

— Слухаюся, ясновельможна пані.

— Легше, пані сестро, легше, — оговтався Ян Зембицький. — Я знаю, що значить mercy des dames, але тут ідеться про надто поважні граваміни[359]. Надто вже тяжкі звинувачення проти цього юнака. Убивства, чорна магія…

— Він буде під арештом, — відрізала Євфемія. — У вежі. Під охороною пана Боршніца. Постане перед судом. Якщо хто-небудь його обвинуватить. Я маю на увазі серйозні обвинувачення.

— Ет! — князь махнув рукою і розмашисто відкинув ліріпіпу на спину. — Ну його к бісу. У мене тут важливіші справи. Ну ж бо, панове, зараз почнеться бугурт[360]… Я не буду псувати собі турнір, бугурту не пропущу. Дозволь-но, Аделю. Перш ніж почати бій, лицарі повинні побачити на трибуні Королеву краси і любові.

Бургундка прийняла подану їй руку, підняла шлейф. Рейневан, якого вже в'язали зброєносці, впивався в неї поглядом, сподіваючись, що вона озирнеться, що очима або рукою дасть йому знак. Що це лише виверт, гра, фортель, і що насправді все так, як і було, що ніщо між ними не змінилося. Він чекав на цей знак до останньої миті.

Не дочекався.

Останніми з намету вийшли ті, хто споглядав сцену, яка розігралася, якщо й