Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Де справедливість?

— Тут, оно.

— А.

— Звідси, — вів своєї Шарлей, — й береться заможність, яку ти, Самсоне, так до речі зауважив. Воістину такі місця варто відвідувати з розумнішою метою, ніж та, яка нас сюди привела. Наприклад, щоб обдурити, обшахрати й обвести навколо пальця когось із добре забезпечених мешканців цієї багатої царини, а це було б неважко, позаяк добробут просто масово плодить бовдурів, фраєрів, простаків і дурнів. А ми їдемо, щоб… Ет, шкода слів…

Рейневан не прокоментував того жоднісіньким словом. Йому не хотілося. Він слухав такі, як цей, тексти протягом уже дуже довгого часу.

Вони виїхали з-за пагорба.

— Ісусе Христе, — відсапнув Рейневан. — Але ж людей насходилося! Що це?

Шарлей притримав коня, піднявся на стременах.

— Турнір, — відгадав він, придивившись. — Це турнір, дорогі панове. Torneamentum. Який сьогодні день? Хтось пам'ятає?

— Восьмий, — порахував на пальцях Самсон. — Mensis Septembris[338], природно.

— О! — Шарлей глянув на нього скоса. — То у вас там, у позасвітті, такий самий календар?

— Загалом, так. — Самсон не відреагував на зачіпку. — Ти питався про дату, я відповів. Хочеш ще чогось? Якихось точніших даних? Сьогодні свято Різдва Діви Марії, Nativitas Mariae.

— А значить, — констатував Шарлей, — турнір відбувається саме з цієї нагоди. Їдьмо, панове!

Підміські заболоні були заповнені людьми, видно було також тимчасові трибуни для глядачів вищої категорії, оббиті кольоровим сукном, прикрашені гірляндами, стрічками, п'ястівськими орлами і гербовими щитами лицарства. Біля трибун стояли будки ремісників і прилавки продавців їжі, реліквій і сувенірів, а понад усім цим майоріла феєрія різнобарвних прапорів, хоругв, вимпелів і гонфалонів[339].

Крізь гамір юрби раз у раз пробивався мідний голос сурем і труб.

Подія, в принципі, нікого не мала дивувати. Зембицький князь Ян разом з кількома іншими шльонськими князями і вельможами належав до «Руденбанду», Товариства Нашийника, члени якого були зобов'язані виступати на турнірах принаймні раз на рік. Але на відміну від більшості князів, які виконували недешевий обов'язок досить неохоче і не вельми регулярно, Ян із Зембиць влаштовував турніри раз за разом. Князівство, як не крути, невеличке, було, хоч це й не впадало у вічі, малоприбутковим, хтозна, чи не найбіднішим у цьому сенсі в цілому Шльонську. Незважаючи на це, князь Ян позичав гроші під заставу і надимав губу. Він по самі вуха заборгував євреям, продав усе, що міг продати, і здав в оренду усе, що міг здати. Від фінансової руїни його врятував шлюб із Ельжбетою Мельштинською, дуже багатою вдовою краківського воєводи Спитека. Княгиня Ельжбета, поки ще жила, трохи стримувала Яна та його широкі жести, але після її смерті князь із подвоєною енергією взявся розтринькувати спадщину. У Зембицях відновилися турніри, розгульні бенкети і помпезні полювання.

Знову загриміли труби, загаласував натовп. Вони були вже настільки близько, що згори бачили арену — класичну, довжиною двісті п'ятдесят і шириною сто кроків, огороджену подвійним плотом з колод, особливо солідним із зовнішнього боку, здатним витримати напір юрби. Усередині арени поставили бар'єр, уздовж якого, нахиливши списи, якраз мчали один на одного двоє лицарів. Юрба ревла, свистіла і плескала в долоні.

— Цей турнір, — оцінив Шарлей, — це hastiludium[340], яке ми спостерігаємо, полегшить наше завдання. Тут зібралося все місто. Гляньте, ондечки навіть на дерева повилазили. Можу побитися об заклад, Рейневане, що твоєї коханої ніхто не пильнує. Злазьмо з коней, щоб не впадати в око, обійдемо цей гучний ярмарок, змішаємося із селянами і ввійдемо в місто. Veni, vidi, vici![341]

— Перш ніж ми підемо за Цезарем, — покрутив головою Самсон Медок, — треба було би перевірити, чи Рейнмарової коханої випадково немає серед глядачів турніру. Якщо зібралося все місто, може, і вона тут?

— А що Аделя, — Рейневан зліз з коня, — мала би робити в такій компанії? Нагадую, що її тут тримають ув'язненою. А в'язнів не запрошують на турніри.

— Певно що так. Але що нам заважає перевірити?

Рейневан знизав плечима.

— То ходімо далі.

Йти їм довелося обережно, щоби не вступити в купу. Навколишні гайочки перетворилися, як і завжди з оказії якого-небудь турніру, на всезагальний нужник. Зембиці нараховували близько п'яти тисяч жителів, але турнір міг привабити ще й гостей, і разом це давало десь приблизно п'ять з половиною тисяч осіб. Скидалося на те, що кожен із цих п'яти з половиною тисяч відвідав кущі щонайменше двічі — щоб виоратися, висцятися і викинути недогризений бублик. Смерділо як від ста чортів. Це був явно не перший день турніру.

Труби затрубили, натовп знову крикнув в один великий голос. Цього разу подорожні були вже настільки близько, щоби спершу почути тріск, із яким ламалися списи, і грюкіт зіткнення чергових суперників.

— Імпозантний турнір, — оцінив Самсон Медок. — Імпозантний і багатий.

— Як і завжди у князя Яна.

Повз них пройшов дебелий парубок, який вів у кущі гожу, рум'яну й вогнеоку красуню. Рейневан із симпатією подивився на пару, подумки бажаючи їм знайти потаємну місцинку, до того ж вільну від лайна. Його думки заполонив нав'язливий образ того, чим ця парочка зараз займатиметься в кущах, і в промежині приємно залоскотало. «Нічого, — подумав він, — нічого, мене від подібних утіх з Аделею також відділяють уже тільки хвилини».

— Туди, — Шарлей із притаманною йому інтуїцією повів їх поміж будками ковалів і зброярів. — Давайте-но коней сюди, до плоту. І ходіть осюди, тут вільніше.

— Спробуймо підійти ближче до трибуни, — сказав Рейневан. — Якщо Аделя тут, то…

Його слова заглушили фанфари.

— Aux honneurs, seigneurs chevaliers et escuiers![342] — голосно викрикнув маршал герольдів, коли фанфари затихли. — Aux honneurs! Aux honneurs!

Девізом князя Яна була сучасність. І європейськість. Виділяючись у цьому навіть з-поміж шльонських П'ястів, зембицький князь потерпав від комплексу провінціала, переймався тим, що його князівство лежить на периферії цивілізації і культури, на рубежі, за яким уже немає нічого, тільки Польща та Литва. Князь важко це переживав і просто хворобливо пхався в Європу. Для оточення це часто бувало дуже обтяжливо.

— Aux honneurs! — кричав по-європейськи маршал герольдів, одягнений у жовтий табарт[343] з великим чорним п'ястівським орлом. — Aux honneurs! Laissez les aller![344]

Ясна річ, маршал, старий добрий німецький Marschall, у князя Яна звався по-європейськи Roy d'armes[345], йому допомагали герольди — європейські персеванти[346], а гонитва зі списами через загорожу, старе добре Stechen über Schranken, називалася культурно й по-європейськи: la jouste[347].

Лицарі вклали списи в токи[348] і під тупіт копит пішли один на