Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Усі вважають, — повторив він, — що то було таке твоє нещастя — те, що ти її під себе поклав.

Рейневан не став полемізувати.

— А це ж зовсім не так, — тягнув далі Гакеборн з міною всезнайка. — Навіть навпаки. Є такі, хто до цього додумався. І які знають. Те, що ти беркицьнув французку, врятувало тобі життя.

— Що?

— Князь Ян, — пояснив лицар, — без найменших вагань видав би тебе Стерчам. Рахенау й Барути міцно на нього тиснули. Але що би це означало? Що Аделя бреше, коли відпирається. Що ти її все-таки посував. До тебе доходить? З цих же причин князь не передав тебе кату на розслідування стосовно тих убивств, які ти нібито вчинив. Тому що знав, що на муках ти почнеш забагато говорити про Аделю. Розумієш?

— Трохи.

— Трохи! — розсміявся Гакеборн. — Це «трохи» врятує твою задницю, братику. Замість ешафота або катівні ти їдеш у замок Штольц. Тому що там про любовні перемоги в Аделиній постелі ти зможеш розповідати тільки мурам, а мури тамка грубі! Ну що ж, посидіти трохи посидиш, але збережеш голову та інші члени. У Штольці тебе ніхто не дістане, навіть єпископ, навіть Інквізиція. Біберштайни — могутні вельможі, не бояться нікого, а з ними задиратися ніхто не посміє. Так, так, Рейневане. Тебе врятувало те, що князеві Яну нема як визнати, що ти до нього крутив-вертів його метресу[362]. Коханка, розкішне поле якої доти орав лише законний чоловік, — майже незаймана, а така, яка вже давала іншим коханцям, — розпусниця. Бо якщо в її ложі побував Рейнмар де Беляу, то цілком міг би побувати і будь-хто інший.

— Ти дуже люб'язний. Щиро дякую.

— Не дякуй. Я сказав, що завдяки стрілі Амура ти врятований. Отак на це і дивися.

«Ой, не зовсім, — подумав Рейневан. — Не зовсім».

— Я знаю, про що ти думаєш, — здивував його лицар. — Про те, що мертвяк мовчатиме ще краще? Що в Штольці тебе захочуть отруїти або тишком-нишком скрутити тобі шию? А ось і ні, дурне гадаєш, якщо саме так гадаєш. І хочеш знати чому?

— Хочу.

— Потайки заховати тебе в Штольці запропонував князеві сам Ян фон Біберштайн. А князь відразу ж на це пристав. А тепер найцікавіше: ти знаєш, чому Біберштайн поспішив із такою пропозицією?

— Поняття не маю.

— А я маю. Бо чутка пішла Зембицями. Його про це попросила сестра князя, графиня Євфемія. А її князь дуже шанує. Кажуть, іще з дитячих років. Тому слово графині на зембицькому дворі має таку велику вагу. Хоча становища в неї ніякого немає, бо що вона за графиня, це порожній і нікчемний титул. Вона народила швабському Фрідріху одинадцятеро дітей, а коли овдовіла, то ці діти виставили її з Еттінгена, це ніяка не таємниця. Але в Зембицях вона пані на всю губу, нема що заперечувати.

Рейневан і не думав заперечувати.

— Не вона одна, — повів далі після паузи Гакеборн, — просила за тебе в пана Яна Біберштайна. Хочеш знати, хто ще?

— Хочу.

— Біберштайнова донька, Катажина. Ти їй, мабуть, в око впав.

— Така висока? Світловолоса?

— Не прикидайся дурнем. Ти ж її знаєш. Подейкують, що вона ще раніше рятувала тебе від погоні. Ех, як воно все дивно переплелося. Скажи сам, хіба це не іронія долі, комедія помилок? Хіба це не Narrenturm? Справжня Вежа блазнів?

«Це правда, — подумав Рейневан. — Це справжня Вежа блазнів. А я… Шарлей мав рацію — я блазень щонайбільший. Король дурнів, маршал ідіотів, великий пріор ордену кретинів».

— У вежі в Штольці, — весело продовжив Гакеборн, — ти довго не посидиш, якщо проявиш розсудливість. Готується, і я знаю це напевне, великий хрестовий похід на чеських єретиків. Даси обітницю, приймеш хрест — от тебе й відпустять. Повоюєш. А як матимеш заслуги в боротьбі зі схизмою, то тобі простять провини.

— Є тільки одна заковика.

— Яка?

— Я не хочу воювати.

Лицар повернувся в сідлі, довго дивився на нього.

— А це ж чому? — запитав він ущипливо.

Відповісти Рейневан не встиг. Пролунав пронизливий свист, сичання і негайно після цього — голосний хрускіт. Гакеборн захлиснувся, потягнувся руками до горла, з якого, пробивши бляху горжета[363], стирчала арбалетна стріла. Густо вихлюпнулася кров, лицар повільно нахилився назад і впав з коня. Рейневан бачив його очі, широко розплющені, сповнені безмежного здивування.

Потім стало діятися багато і швидко.

— Напа-а-ад! — загорлав армігер, висмикуючи меч з піхов. — До збро-о-ої!

З кущів перед ними страшно гримнуло, зблиснув вогонь, заклубочився дим. Кінь під одним з пахолків упав, немовби громом прибитий, придавивши вершника. Решта коней поставали дибки, налякані пострілом, став дибки і кінь Рейневана. Зв'язаний Рейневан не зумів втримати рівноваги, впав, боляче вдарившись стегном об землю.

Із хащів вилетіли люди на конях. Рейневан, хоч і скорчився на піску, впізнав їх відразу.

— Бий, убивай! — ревів, обертаючи мечем, Кунц Аулок, відомий під прізвиськом Киріелейсон.

Зембицькі стрільці дали залп з арбалетів, але всі троє безбожно схибили. Вони хотіли втікати, однак не встигли, впали під ударами мечів. Армігер мужньо рубався з Киріелейсоном, коні хропли і витанцьовували, дзвеніли металом мечі. Кінець сутичці поклав Сторк із Горговиць, всадивши армігерові бурдер[364] у спину. Армігер напружився, і тоді Киріелейсон добив його уколом у горло.

Глибоко в лісі, у гущавині, тривожно кричала налякана сорока. Смерділо порохом.

— Так-так, — промовив Киріелейсон, тицьнувши в лежачого Рейневана носаком чобота. — Пан Белява. Давно не бачилися. Ти не радий?

Рейневан радий не був.

— Начекалися ми тут на тебе, — поскаржився Аулок, — у сльоті, в холоді і невигоді. Ну та finis coronat opus[365]. Ти наш, Белява. Та ще й готовий, так би мовити, до вживання, вже зв'язаний, як пакунок. Ох, не твій оце день, не твій.

— Дай-но, Кунце, я копну його в зуби, — запропонував один з банди. — Він мені тоді око мало не вибив, у тій корчмі під Бжегом. То я йому теперечки зубоньки повилущую.

— Облиш, Сибеку, — буркнув Киріелейсон. — Тримай нерви в жмені. Йди краще й перевір, що той лицар мав у в'юках та у калитці. А ти, Белява, чого це так на мене свої баньки витріщив?

— Ти вбив мого брата, Аулок.

— Що?

— Ти брата мого вбив. У Бальбінові. Висітимеш за це.

— Тобі верзеться, — холодно сказав Киріелейсон. — Ти, певно, з коня на голову впав.

— Ти вбив мого брата!

— Ти повторюєшся у тому, що тобі верзеться.

— Брешеш!

Аулок став над ним, з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він вирішує дилему: копнути чи не копнути. Не копнув, явно просто