Вежа блазнів - Анджей Сапковський
— Щоб мене чорти взяли, — сказав, киваючи головою. — Таки справді грізна і смертоносна зброя — ця твоя гандканона, Сторку. Подивися-но сам, яку діру в кобилі вивалила. Кулак поміститься! Воістину — це зброя майбутнього. Новочасність!
— До сраки така новочасність, — кисло відповів Сторк із Горговиц. — Не в коня, а в вершника я цілився із цієї холерної труби. І не в цього вершника, а в отого.
— То й що? Байдуже, куди цілився, головне, що влучив! Гей, Вальтере, ти що там робиш?
— Дорізаю тих, які ще дихають! — відповів Вальтер де Барби. — Свідків нам не треба, хіба ні?
— Ну то швидко! Сторку, Сибеку, раз-два, садіть Беляву на коня. На того лицарського кастильця. І міцно прив'яжіть його, бо воно збитошне. Пам'ятаєте?
Сторк і Сибек пам'ятали, ой як пам'ятали, бо перш ніж посадити Рейневана в сідло, пригостили його низкою стусанів і невибагливих прокльонів. Його зв'язані руки прикріпили до луки сідла, а литки — до стременних ременів. Вальтер де Барби закінчив дорізати, трупи зембичан затягли в кущі, коней прогнали, за командою Киріелейсона вся четвірка — плюс Рейневан — рушила з копита. Їхали швидко, явно прагнучи чимшвидше віддалитися від місця нападу і відірватися від імовірної погоні. Рейневан смикався в сідлі. Ребра кололи при кожному подиху, несамовито боліли. «Далі так бути не може, — подумав він ні з того ні з сього, — не може так бути, щоби мене раз по раз били».
Киріелейсон підганяв приятелів криком, їхали галопом. Весь час гостинцем. Вони явно віддавали перевагу швидкості над можливістю сховатися, густий ліс не дозволив би їхати навіть клусом, не кажучи вже про галоп.
Вони вилетіли на роздоріжжя. Простісінько на засідку.
З усіх доріг, в тому числі й ззаду, на них кинулися вершники, які доти ховалися в заростях. Разом їх було зо двадцять, причому половина — панцирних, у повних залізних обладунках. Киріелейсон і його компанія не мали жодних шансів, але все ж таки, треба визнати, вони чинили запеклий опір. Аулок звалився з коня першим, з головою, страшно розрубаною сокирою. Покотився під кінські копита і Вальтер де Барби, якого навиліт пробив мечем великий лицар з польським Огоньчиком на щиті. Дістав булавою по голові Сторк, Сибека з Кобиляглови посікли й покололи так, що кров рясно обляпала зіщуленого в сідлі Рейневана.
— Ти вільний, друже.
Рейневан закліпав очима. У голові в нього крутилося. Усе ставалося надто вже швидко, як на його смак.
— Дякую, Больку… Перепрошую… Ваша князівська милосте…
— Добре, добре, — перебив Болько Волошек, дідич Ополя і Прудника, пан на Глогувку, перетинаючи корделясом[366] його пута. — Обійдемося без «милосте». У Празі тебе звали Рейневан, а мене Болько. І за пивом, і в бійці. І тоді, коли ми для економії брали одну курву на двох у борделі на Целетній у Старому Місті. Забув?
— Не забув.
— І я не забув. Як бачиш. Товариша-школяра в біді не лишають. А Ян Зембицький хай поцілує мене в сраку. Зрештою, із задоволенням констатую, що ми порубали зовсім не зембицьких. Хоч і випадково, але обійшлося без дипломатичного інциденту, бо ми, мушу визнати, чатуючи на дорозі до Штольца, чекали радше на зембицький ескорт. А тут на тобі, несподіванка. Що то за одні, пане підстаросто? Познайомся, Рейневане, це мій підстароста, пан Кших із Костельця. То що там, пане Кшиху? Когось упізнали? Може, хтось ще живий?
— Це Кунц Аулок і його компанія, — випередив Рейневана велетень із Огоньчиком на щиті. — А дихає ще тільки один. Сторк із Горговиць.
— Ого! — насупився і закусив губу пан на Глогувку. — Сторк. І живий? Давайте-но його сюди.
Волошек рушив коня, з висоти сідла подивився на вбитих.
— Сибек з Кобиляглови, — упізнав він. — Кільки разів уже втік від ката, але, як-то кажуть, скільки шнурочку не витися… А це Кунц Аулок — холера, з такої порядної родини. Вальтер де Барби, ну що ж, яке життя, така й смерть. А це хто такий? Пан Сторк?
— Змилуйтеся, — забелькотів Сторк із Горговиць, кривлячи залите кров'ю обличчя. — Пардону… Помилуйте, пане…
— Ні, пане Сторк, — холодно відповів Болько Волошек. — Ополе незабаром буде моєю цариною, моїм князівством. Тому зґвалтування опольської міщанки — це, на мій погляд, важкий злочин. Занадто важкий для швидкої смерті. Шкода, що в мене так мало часу.
Молодий князь підвівся на стременах, озирнувся.
— Зв'язати лотра, — наказав він. — І втопити.
— Де? — здивувався Огоньчик. — Тут же ніде немає води.
— Ось там, у рові, — показав Волошек, — є калюжа. Насправді невеличка, але голова якраз у ній поміститься.
Глогувські й опольські лицарі затягли Сторка, який ревів і виривався із пут, до рову, перевернули і, тримаючи за ноги, запхали головою в калюжу. Ревіння змінив відчайдушний булькіт. Рейневан відвернувся.
Це тривало довго, дуже довго.
Повернувся Кших з Костельця в супроводі другого лицаря, теж поляка, гербу Нечуя.
— Усю воду з калюжі вихлебтав, негідник, — весело сказав Огоньчик. — Вже аж тільки мулом подавився.
— Час би нам звідси зникати, ваша князівська милосте, — додав Нечуя.
— Ваша правда, — погодився Болько Волошек. — Ваша правда, пане Шляський. Послухай-но, Рейневане. Зі мною ти їхати не можеш, я не зможу тебе сховати в себе ні у Глогувку, ні в Ополі, ні в Немодліні. Ні батько, ні дядько Бернард не захочуть сварки із Зембицями, здадуть тебе Янові, як тільки він про це нагадає. А він нагадає.
— Знаю.
— Знаю, що знаєш, — молодий П'яст примружив очі. — Але не знаю, чи розумієш. Тому поясню тобі ще й деталі. Мені все одно, який ти вибереш напрямок, але Зембиці оминай. Оминай Зембиці, товаришу, раджу по старій дружбі. Оминай це місто і князівство здалеку. Повір, там тобі шукати нічого. Може, колись і було що, але тепер нічого. Тобі це зрозуміло?
Рейневан кивнув. Йому це було зрозуміло, але зізнання застрягало йому в горлі.
— Ну то, — князь смикнув віжки, розвернув коня, — їдьмо кожен своєю дорогою. Радь собі сам.
— Ще раз дякую. Я твій боржник, Больку.
— Нема про що говорити! — махнув рукою Волошек. — Я ж сказав: по старій школярській дружбі. Ех, ото були часи, в Празі… Бувай, Рейнмаре. Bene vale.[367]
— Bene vale, Больку.
Невдовзі на тракті затихли копита коней опольського кортежу, зник у березняку темно-гнідий кінь, яким їхав Рейневан, — кастилець, який донедавна належав Генріхові Гакеборну, лицареві з Тюрінгії, що приїхав у Шльонськ по власну смерть. На роздоріжжі все заспокоїлося, затихли крики сорок і сойок, знову заспівали іволги…
Не минуло й години,