Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Стою на нім, — спокійно відповів Гайн фон Чірне. — На що битися будемо?

— На оце! — Зульц підняв самопал. — Ти пихатий, Чірне, бо хват на мечі, зух на сокири! Але йде нове! Оце новочасність! Рівні шанси! Будемо стрілитися!

Знову зчинився гамір, Гайн фон Чірне підійшов до коня і невдовзі повернувся зі зброєю в руці. Але якщо Екхард Зульц мав звичайну собі пищаль, просту трубу на палиці, то зброєю Чірне була просто-таки мистецьки виготовлена рушниця з гранчастим стволом у профільованому дубовому ложі.

— То нехай тоді буде вогнепальна зброя, — заявив він. — Нехай буде новочасність вдома і в загороді. Позначте бар'єр.

Це було зроблено швидко. Бар'єри позначили за допомогою двох встромлених у землю списів, що визначили дистанцію десять кроків у шпалері палаючих мазниць. Чірне і Зульц стали один проти одного, кожний із самопалом під пахвою та з тліючим ґнотом у другій руці. Раубрітери відійшли в боки, звільняючи лінію пострілу.

— Готуй зброю! — Ноткер Вейрах, що взяв на себе обов'язки герольда, підняв булаву. — Цілься!

Супротивники нахилилися, піднесли ґноти на висоту запалів.

— Пали!

Якийсь час нічого не відбувалося, панувала тиша, ґноти шипіли і сипали іскрами, смердів порох, що горів на панівках. Скидалося на те, що доведеться перервати двобій, щоби знову набити зброю. Ноткер Вейрах уже збирався подати знак, коли зненацька пищаль Зульца вистрелила зі страхітливим громом, блиснув вогонь, заклубочився смердючий дим. Ті, що стояли поблизу, почули свист кулі, яка не влучила в ціль і полетіла кудись у бік нужника. Майже в той самий момент плюнула димом і вогнем гандканона[330] Гайна фон Чірне. Зі значно кращим результатом. Куля поцілила Екхарду Зульцу в підборіддя і відірвала йому голову. Із шиї поборника антигуситського хрестового походу вдарив фонтан крові, голова гепнулася об стінку клуні, впала, покотилася по майдані й нарешті зупинилась у траві, дивлячись мертвим оком на собак, які її обнюхували.

— Курва! — сказав у цілковитій тиші Пашко Римбаба. — Цього, мабуть, уже ніяк не вдасться пришити.

* * *

Рейневан недооцінив Самсона Медка.

У стайні він навіть не встиг осідлати коня, як відчув на потилиці лоскітливий погляд. Обернувся, побачив — і завмер, як соляний стовп, обіруч тримаючи сідло. Вилаявся, після чого з розмаху засадив сідло на спину коневі.

— Не дорікай мені, — сказав він, не повертаючи голови і вдаючи, що повністю зайнятий упряжжю. — Мушу їхати слідом за ними. Я хотів уникнути прощань. Точніше, прощальних дискусій, які не дали б нічого, крім зайвих сварок і втрати часу. Я подумав, що краще буде…

Самсон Медок, прихилившись до одвірка, сплів руки на грудях і мовчав, але його погляд був аж надто промовистим.

— Я мушу їхати за ними, — голосно і швидко сказав після напруженого вагання Рейневан. — Не можу інакше. Зрозумій мене. Для мене це неповторна нагода. Провидіння…

— Персона пана Гайна фон Чірне, — посміхнувся Самсон, — і мені приводить на думку чимало аналогій. Але жодну з них я не назвав би пов'язаною із провидінням. Одначе що ж, я тебе розумію. Хоч не скажу, що мені це легко далося.

— Гайн Чірне — ворог Стерчів. Ворог Кунца Аулока. Ворог моїх ворогів, а отже, мій природний союзник. Завдяки ньому в мене може з'явитися шанс помститися за брата. Не зітхай, Самсоне. Тут не місце і не час для чергового диспуту, який би закінчився висновком, що помста — річ надаремна й безглузда. Убивці мого брата не тільки спокійно ходять по землі, а ще й безперервно наступають мені на п'яти, погрожують смертю, переслідують жінку, яку я кохаю. Ні, Самсоне. Я не втечу в Угорщину, залишивши їх тут зі славою і хвалою. Маю добру нагоду, маю союзника, знайшов ворога мого ворога. Чірне пообіцяв випустити кишки зі Стерчів і Аулока. Може, це нічого не дасть, може, це приземлено, може, недостойно, може, безглуздо, але я хочу йому в цьому допомогти і хочу при цьому бути. Хочу бачити, як він випускатиме…

Самсон Медок мовчав. А Рейневан уже не знати котрий раз не міг надивуватися, скільки в його мутних очах і одутлому обличчі ідіота могло з'являтися замисленості й мудрої турботи. І хоч німого, та все ж виразного докору.

— Шарлей… — почав він, затягуючи попругу. — Шарлей, це правда, допоміг мені, чимало для мене зробив. Але ж ти й сам чув, був свідком… І не раз. Як тільки я згадував про своє бажання помститися Стерчам, він мене відговорював. При цьому насміхався і ставився до мене, як до дурного підлітка. Він категорично відмовляється допомагати мені в помсті, ба навіть Аделю, ти сам чув, принижує, висміює, постійно намагається відмовляти мене від поїздки до Зембиць!

Кінь фиркнув і затупцював, немовби і йому передалася роздратованість. Рейневан глибоко зітхнув, заспокоївся.

— Передай йому, Самсоне, хай не ображається. Псякрев, я вмію бути вдячним, усвідомлюю, скільки він для мене зробив. Але, мабуть, найкраще я йому віддячуся, пішовши. Він же сам сказав: я є найбільшим ризиком. Без мене йому буде легше. Вам обом…

Рейневан замовк.

— Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, — ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.

Самсон Медок довго мовчав.

— Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, — сказав він врешті-решт. — Не стану наражати тебе на, як ти це гарно назвав, сварки і марнування часу. Навіть залишу при собі свою думку щодо сенсовності твого заходу… Не хочу також ще більше погіршувати становище й обтяжувати тебе докорами сумління. Але хочу, щоби ти знав, Рейнмаре, що своїм відходом ти руйнуєш мої надії повернутися у мій власний світ і в моє власне тіло.

Рейневан довго мовчав.

— Самсоне, — нарешті промовив він. — Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді… Чи те, що ти говорив про себе… Хто ти?

— Ego sum, qui sum, — м'яко перервав Самсон. — Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.

— Шарлей — чоловік бувалий і спритний, — швидко сказав Рейневан. — В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв'язатися з кимсь, хто…

— Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.

* * *

Усю улоговину заповнювала густа імла. На щастя, туман лежав низько, при самій землі, тому не було небезпеки — принаймні наразі — заблукати, було видно, де пролягав гостинець, шлях явно і виразно позначав ряд кривих верб, диких груш і кущів