Вежа блазнів - Анджей Сапковський
— Я питав, — загримів він із висоти сідла, — чи бачили ви молодика, який відповідає опису? Чи був тут такий? Або, може, є? Може, хто-небудь нарешті буде такий ласкавий відповісти? Га? Чи ви, щоб вас холера взяла, поглухли?
Куно Віттрам виплюнув баранячу кісточку якраз під копита Стерчевого коня. Другий лицар витер пальці об вапенрок, глянув на Вольфгера і багатозначно перекрутив пояс із мечем. Шенфельд, не піднімаючи очей, забулькотів через свою соломину.
Під'їхав Роткірх, невдовзі приєднався Дітер Гакст. Обоє заперечливо покрутили головами під питальними поглядами Вольфгера і Морольда. Віттіх вилаявся.
— Хтось бачив такого, як я описав? — повторив Вольфгер. — Хто? Може, ти? Ні? А може, ти? Так, ти, бурмильцю! До тебе звертаюся! Бачив?
— Ні, — заперечив Самсон Медок, що стояв під корчмою. — Не бачив.
— Хто бачив і покаже, — Вольфгер сперся на луку, — той матиме дуката. Ну? Ось дукат, щоб ви не думали, що я брешу. Досить показати того, кого я шукаю. Підтвердити, що він тут є або був. Хто це зробить — дістане дуката! Ну! Хто хоче заробити? Ти? Може, ти?
Один із пахолків поволі наблизився, невпевнено озираючись.
— Я, пане, бачи… — почав він. Але не докінчив, бо Йон фон Шенфельд добряче копнув його під дупу. Пахолок гримнувся на всі чотири. Потім підхопився й утік, накульгуючи.
Шенфельд взяв руки в боки, глянув на Вольфгера й невиразно щось пробубонів з-під пов'язки.
— Га? — Стерча перехилився з сідла. — Що? Що він сказав? Що це було?
— Я не впевнений, — спокійно відповів Самсон, — але мені здається, що щось про засраних юд.
— І мені так здається, — підтвердив Куно Віттрам. — Клянуся бочкою святого Віліброда! Ми не любимо тут, у Кромоліні, юд.
Вольфгер почервонів, а тоді зблід, стискаючи в руці руків'я нагайки. Віттіх зрушив коня, а Морольд потягнувся до меча.
— Не раджу, — сказав Ноткер фон Вейрах, що стояв у дверях корчми. З одного боку від нього стояв де Тресков, з другого — Вольдан з Осин, а в нього за спиною — Римбаба і Боживой де Лоссов. — Не раджу починати, панове Стерчі. Тому що, клянуся Богом, те, що ви почнете, ми закінчимо.
* * *
— Вони вбили мого брата, — видихнув Рейневан, усе ще не відриваючи ока від діри в стіні сирівні. — Це вони, Стерчі, замовили це вбивство. Дасть Бог, почнеться бійка… І раубрітери їх посічуть… Петерлін буде відімщений…
— Я б на це не розраховував.
Рейневан озирнувся. Очі голіарда світилися в темряві. «На що він натякає? — подумав Рейневан. — На що не треба розраховувати: на бійку чи на помсту? Чи ні на те, ні на інше?»
* * *
— Я не хочу сварки, — промовив, стишивши голос, Вольфгер Стерча. — І не шукаю клопотів. Просто чемно собі питаю. Чоловік, якого я переслідую, убив мого брата і зганьбив братову. Моє право домагатися справедливості…
— Ой, панове Стерчі, — похитав головою Маркварт фон Штольберг, коли регіт трохи вгамувався. — Даремно ж то ви з тою своєю болячкою до Кромоліна вибралися. Їдьте, раджу я вам, шукати справедливості деінде. До суду, наприклад.
Вейрах пирснув, де Лоссов розреготався. Стерча сполотнів, усвідомлюючи, що його беруть на кпини, Морольд і Віттіх скреготали зубами так, що замалим не викрешували іскор. Вольфгер кілька разів відкривав і закривав рот, але перш ніж встиг що-небудь сказати, на майдан чвалом ввірвався Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач.
* * *
— Мерзотники, — скреготнув зубами Рейневан. — І як це на них не знайдеться кари… Як це не шмагне їх Господь своїм бичем, не нашле на них одного зі своїх ангелів…
— Хто знає, чи не нашле, — зітхнув у пропахлій сиром темряві голіард. — Хто знає?..
* * *
Пугач під'їхав до Вольфгера, щось швидко говорив, збуджений і червоний на обличчі, вказував у бік млина й моста. Довго говорити йому не довелося. Брати Стерчі пришпорили коней і рвонули галопом через майдан, у протилежний бік, між бурдеями, в напрямку броду на ріці. За ними гнали, не озираючись, Пугач, Гекст і Роткірх, який далі чхав.
— Хрест вам на дорогу! — сплюнув їм услід Пашко Римбаба.
— Зачули миші кота! — сухо розсміявся Вольдан з Осин.
— Тигра, — багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг. Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.
* * *
— Я, — сказав з пітьми голіард, — ще би туди не потикався.
Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.
— Мені вже нічого не загрожує, — запевнив він. — А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.
— Є речі, — голіард підсунувся ближче — так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, — є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.
— Що ти хотів цим сказати?
— Ви ж дуже добре знаєте, що.
— Я тебе знаю, — зітхнув Рейневан. — Я тебе вже бачив…
— Бачили, авжеж. У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи — недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати…
— Урбан Горн, — докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.
— Тихіше, — шикнув голіард. — Тихіше з цим іменем, пане.
* * *
Стерчі й справді дали драла із сільбища з дивною поспішністю, немовби від татарського загону або як на звістку про чуму, і чесали звідтіля так, ніби диявол наступав їм на п'яти. Споглядання цього неабияк поліпшило душевний стан Рейневана. Але коли він побачив, від кого вони втікали, коли помітив, хто в'їжджає в Кромолін, дивуватися перестав.
На чолі загону лицарів і кінних стрільців їхав чоловік з різко окресленою щелепою і широкими, як двері кафедрального собору, плечима, одягнений у пишний і з багатою позолотою міланський обладунок. Великий вороний кінь лицаря теж був покритий панцирем: його голову захищав шамфрон, себто начільник, шию — бляшаний нашийник, крінет.
Рейневан змішався з кромолінськими раубрітерами, які тим часом висипали на майдан. Ніхто, крім Самсона, не помітив його і не звернув
