Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Рейневан зупинився, щоби подивитися на поєдинок, але Шарлей потягнув його за лікоть, наказавши йти за раубрітерами, яких їжа і напої цікавили значно більше, ніж бойове змагання. Незабаром прибулі опинилися в самому центрі учти і забави. Перекриваючи гамір, Римбаба, Віттрам і де Тресков віталися зі знайомими, обмінювалися потисками рук і плескали одне одного по спинах. Невдовзі всі, включаючи Шарлея і Рейневана, уже щільно сиділи, стиснуті за столом, обгризали м'ясо зі свинячих і баранячих лопаток та випорожнювали кухлі під побажання здоров'я, щастя й «аби нам добре велося». Гребуючи чимось таким нікчемно малим, як кухоль, страшенно, мабуть, спраглий Римбаба пив мед просто із цебра, яке вміщало гарнець, і золотавий трунок стікав із його вусів на нагрудник.

— За здоров'я! У ваші руки!

— Клянуся честю, у ваші!

— Аби нам добре велося!

Крім Глаубіца, що бився на майдані, були серед раубрітерів й інші, які явно не вважали, що розбійницьке ремесло ганьбить родовий герб, тому зовсім його не приховували. Неподалік від Рейневана дробив зубами хрящі здоровань у яці з гербом Коттвіців — червоною смугою на срібному полі. Поблизу крутився інший, кучерявий, який носив Троянду — герб Пораїв, польських лицарів із таким же cri de guerre. Ще один, широкоплечий, як тур, був одягнений у лентнер, оздоблений золотою риссю. Рейневан не пам'ятав, чий це герб, але йому відразу нагадали.

— Пан Боживой де Лоссов, — представив його Ноткер фон Вейрах. — Панове Шарлей і Хагенау.

— Клянусь честю, — Боживой де Лоссов вийняв із рота свиняче ребро, жир капнув на золоту рись. — Клянусь честю, вітаю. Хагенау, гм-м… Чине нащадок того славетного поета?

— Ні.

— Ага. Ну то випиймо. За здоров'я!

— За здоров'я.

— Пан Венцель де Харта, — представляв Вейрах лицарів, які підходили. — Пан Буко фон Кроссіг.

Рейневан приглядався з цікавістю. Вбраний в облямовані латунню обладунки Буко фон Кроссіг був у Шльонську особою преславетною, особливо після торішніх Зелених Свят, коли він вчинив гучний розбійний напад на скарбничого глоговської колегіати та його кортеж. Але саме зараз, наморщивши чоло і примруживши очі, знаменитий раубрітер придивлявся до Шарлея.

— Чи ми часом не знайомі? Чи ми вже десь не бачилися?

— Не виключено, — невимушено відповів демерит. — Може, у костелі?

— За здоров'я!

— За щастя!

— Будьмо!

— …рада, — говорив Буко фон Кроссіг Вейрахові. — Будемо радитися. Нехай тільки всі з'їдуться. Трауготт фон Барнхельм. І Екхард фон Зульц.

— Екхард Зульц, — скривився Ноткер фон Вейрах. — Аякже. Цей усюди носа потикає. А про що це ми маємо радитися?

— Про похід, — сказав лицар, який сидів неподалік, елегантно підносячи до рота шматочки м'яса, що їх він кинджалом відтинав від окосту, який тримав у руці. Він мав довге, дуже шпакувате волосся, доглянуті руки та обличчя, шляхетності якого не псували навіть старі шрами.

— Кажуть, — повторив він, — готується похід.

— А на кого, пане Маркварте?

Шпакуватий не мав часу на відповідь. На майдані зчинилися шум і гам. Хтось лаявся, хтось верещав, уривчасто заскімлив копнутий пес. Хтось голосно кликав цирульника або жида. Або того й того.

— Чуєте, — вказав головою шпакуватий, глузливо посміхаючись. — Саме вчасно. Що там сталося? Га? Пане Яську?

— Отто Глаубіц потяв Йона Шенфельда, — відказав захеканий лицар із тонкими вусами, що звисали, як у татарина. — Йому тра медика. А той запропастився. Пропав, парх, шельма.

— А хто вчора грозився навчити жидовина їсти за звичаєм? Хто брався силою нагодувати його свининою? Кого я просив дати неборакові спокій? Кого застерігав?

— Ви, як завжди, були праві, шляхетний пане фон Штольберг, — неохоче зізнався вусатий. — Але що нам тепер робити? З Шенфельда цебенить, як із кабана, а від цирульника тільки його жидівські причандали залишилися…

— Давайте-но їх сюди, — голосно і не довго думаючи сказав Рейневан. — І давайте пораненого. І світла, більше світла…

Пораненим, який невдовзі гепнувся усім своїм обладунком на стіл, загримівши металом, виявився один із двох лицарів, що билися на майдані без шоломів. Наслідком такої нерозважливості виявилися розрубана майже до кістки щока і сильно надрізане, відвисле вухо. Поранений лаявся і смикався, кров рясно лилася на липові дошки столу, забруднювала м'ясо, просочувалася у хліб.

Принесли сакви медика, і при світлі декількох тріскучих скіпок Рейневан узявся до діла. Знайшов флакон із ларендогрою[324], вилив його вміст на рану. При цій процедурі пацієнт зашарпався, як осетер, і замалим не впав зі столу, тож довелося його притримати. Рейневан швидко всунув дратву в криву голку і почав зшивати, намагаючись робити якомога рівніші стібки. Оперований узявся огидно лихословити, безбожно торкаючись деяких релігійних догм, тому шпакуватий Маркварт фон Штольберг заткнув йому рота шматком грудинки. Рейневан подякував очима. І шив, шив і в'язав вузли під цікавими поглядами публіки, що обступила стіл. Рухами голови відганяючи від себе нічних метеликів, які густо летіли на світло, він зосереджувався на тому, щоби прикріпити вухо якомога ближче до місця його первісного розташування.

— Чисте полотно, — попросив він трохи згодом. Негайно зловили одну з дівок, що спостерігали за операцією, і здерли з неї сорочку, а протести вгамували, врізавши дівці пару разів по писку.

Рейневан ретельно забинтував голову пораненого роздертим на пасма лляним полотном, наклав грубу пов'язку. Поранений, на диво, не зімлів, а сів, невиразно промимрив щось про святу Люцію, заохав, застогнав і потиснув Рейневанові руку. Після чого всі присутні зразу взялися тиснути йому руку, вітаючи медика з доброю роботою. Рейневан приймав привітання, усміхнений і гордий. Хоча він усвідомлював, що пришити вухо йому не вельми вдалося, але чимало пик навколо нього мали на собі сліди ще гірше зашитих ран. Поранений щось бурмотів з-під пов'язки, одначе його ніхто не слухав.

— А що? Молодчина, хіба ні? — поруч приймав поздоровлення Шарлей. — Doctus doctor[325], хай мені біс. Добрий медик, га?

— Добрий, — погодився винуватець, на обличчі якого не було ані найменшого сліду каяття, той самий Глаубіц із золотим коропом у гербі, вручаючи Рейневанові кружку меду. — Та ще й тверезий, а це рідкість серед коновалів. Пощастило Шенфельду!

— Пощастило, — холодно прокоментував Буко фон Кроссіг, — бо це ти його рубонув. А якби я, то нічого було би пришивати.

Зацікавлення подією зненацька пригасло, перерване появою нових гостей, які в'їжджали на кромолінський майдан. Раубрітери зашуміли, запанувало збудження, яке свідчило, що в'їжджає неабихто. Рейневан придивився, витираючи руки.

Кавалькаду з кільканадцяти збройних очолювали троє вершників. Посередині їхав лисіючий товстун в обладунку, покритому чорною емаллю, по його праву руку — лицар з похмурою міною і навскісним шрамом на чолі, а по ліву — священик або чернець, але