Українська література » Пригодницькі книги » Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Читаємо онлайн Вежа блазнів - Анджей Сапковський
і богоугодні вірші Томи Аквінського не могли нікого обманути, видно, лицарів випереджала їхня репутація. Уздрівши кортеж, у паніці розбігалися баби, що збирали хмиз, як сарни, зникали дівчатка-підлітки. Лісоруби утікали з вирубок, а нажахані пастухи залазили під овець. Утік, покинувши возика, дігтяр. Чкурнули, задерши ряси по самі задниці, трійко мандрівних братів-міноритів. Поетичні строфи Вальтера фон дер Фогельвайде не справили на них ані найменшої заспокійливої дії.

Nü wol dan, welt ir die wârheit schouwen,

gen wir zuo des meinen hôhgezîte!

der est mit aller siner krefte komen.

Seht an in und seht an werde frouwen,

wederz dâ daz ander überstrîte:

daz bezzer spil, ob ich daz hân genomen [312].

Самсон Медок підмугикував собі під ніс. «Моя Аделя, — думав Рейневан, — моя Аделя. Таки-так, коли ми нарешті будемо разом, коли скінчиться розлука, буде, як у Вальтера фон дер Фогельвайде, у пісні, яку співають: настане травень. Або як в інших строфах цього ж поета:

Rerum tanta novitas

in solemni vere

et veris auctoritas

jubet nos gaudere [313]…

— Ти щось казав, Рейневане?

— Ні, Самсоне. Я нічого не казав.

— Гм. Але ти видавав якісь дивні звуки.

«Ех, весна, весна… А моя Аделя прекрасніша за весну. Ох, Аделю, Аделю, де ти, моя кохана? Коли ж я нарешті тебе побачу? Поцілую твої губи? Твої груди…

Швидше, уперед, швидше! До Зембиць!

А цікаво, — подумав він раптом, — де зараз і що поробляє Ніколетта Світловолоса?»

Genitori, Genitique

laus et jubilatio,

salus, honor, virtus quoque

sit et benedictio [314]…

Наприкінці кортежу, невидимі за поворотом дороги, дерли горло, полохаючи звірину, Римбаба і Віттрам.

Чинбарі-курвярі

дупу облупили,

а шевці-курвисини

чобіт з неї вшили [315]!

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

у якому в раубрітерському селищі Кромолін Рейневан заводить знайомства, їсть, п'є, пришиває відрубані вуха і бере участь у тінгу[316] ангельської міліції[317], поки до Кромоліна не прибувають зовсім несподівані гості

З точки зору стратегії й оборони раубрітерське селище Кромолін було розміщене вельми вдало — на острові, утвореному широким і замуленим рукавом ріки Ядкової. Дістатися туди можна було по схованому серед верб і верболозів мосту, але цей доступ легко вдавалося захищати, про що свідчили запори, козли і колючі кобилиці[318], явно підготовлені до того, щоб перекрити у разі потреби дорогу. Навіть у півмороку смерку, який насувався, видно було й інші елементи укріплень, як-ото засіки і загострені палі, вбиті в болотистий берег. Біля самого в'їзду міст був додатково перегороджений товстим ланцюгом, що його негайно зняли пахолки — навіть до того, як Ноткер фон Вейрах устиг протрубити в ріг. Поза сумнівом, їх ще раніше помітили з чатівні, яка здіймалася над вільшняком.

Вони в'їхали на острів, поміж криті дерном бурдеї і шопи. Головна, схожа на фортецю споруда була, як виявилося, млином, а те, що вони вважали рукавом ріки, — млинівкою. Заставки були підняті, млин працював, колесо гуділо, вода лилася із шумом, скипаючи білою піною. За млином і стріхами халуп видно було заграву численних багать. Долинали музика, крики, гамір.

— Гуляють, — угадав Тассіло де Тресков.

З-за халуп із хихотінням вискочила розхристана дівка з розвіяною косою, за нею гнався товстуватий бернардинець. Обоє забігли до стодоли, звідки невдовзі почулися смішки і писки.

— Ну от і прошу дуже, — буркнув Шарлей. — Зовсім як удома.

Вони проминули латрину[319], яка хоч і була схована в хащах, проте деконспірувала себе смородом, виїхали на майдан, повний людей, освітлений вогнищами, гучний від музики і голосів. Їх помітили, біля них негайно з'явилися кілька пахолків і зброєносців. Прибулі спішилися, а про лицарських коней негайно подбали. Шарлей підморгнув Самсонові, велет зітхнув і пішов услід за прислугою, тягнучи за собою коней.

Ноткер фон Фейрах віддав армігерові[320] шолом, проте меч узяв під пахву.

— Багато людей з'їхалося, — зауважив він.

— Багато, — сухо підтвердив армігер. — А кажуть, що ще більше буде.

— Ходіть, ходіть, — потираючи руки, поквапив Римбаба. — Я поїв би!

— Правда, — підхопив Куно Віттрам. — І пити хочеться!

Вони пройшли повз кузню, що пашіла жаром, смерділа вугіллям і видзенькувала металом, кілька ковалів, чорних, наче циклопи, поралися там при роботі, якої мали повні руки. Пройшли попри стодолу, перетворену на бойню: у широко відкритих воротах було видно підвішені за ноги випотрошені туші свиней і великого вола — останнього тільки що розпанахали і якраз вивалювали з нього до балії нутрощі. Перед стодолою палахкотіли багаття, над жаром шкварчали на рожнах поросята і барани. Парували й надили запахами закопчені казани і чавуни. Поруч на лавах, за столами чи й просто на землі сиділи їдці, серед гір обгризених кісток, які все росли і росли, вовтузилися і гризлися собаки. Світила вікнами і лампами підсіння корчма, з якої раз у раз викочували бочки, що їх моментально обліплювали спраглі.

Оточений будівлями майдан заливало мерехтливе світло палаючих мазниць. Тут крутилося чимало люду: селян, пахолків, зброєносців, дівок, торговців, жонглерів, бернардинців, францисканців, євреїв і циганів. А також чимало лицарів та армігерів, в обладунках і неодмінно з мечами на поясі або під пахвою.

Спорядження лицарів визначало їхній статус і майнове становище. Більшість була в повному обладунку, а кілька навіть красувалися у виробах нюрнберзьких, аугсбургських та інсбрукських майстрів зброярського мистецтва. Але були й такі, хто спромігся лише на неповний обладунок, на вдягнені поверх кольчуги нагрудники, коміри, опахи чи набедреники.

Пройшли повз комору, на східцях якої концертувала група музик-вагантів, теленькали гуслі, пищали сопілочки, дудоніла басоля[321], вигравали флейти і ріжки. Ваганти підскакували в такт, при цьому подзеленькували нашиті на їхній одяг дзвіночки і брязкальця. Трохи далі, на дерев'яному помості, кілька лицарів танцювали — якщо можна було так назвати стрибки і присядки, які нагадували радше хворобу святого Вітта. Гуркіт, який вони зчинили на помості, майже заглушав музику, а пилюка, яку вони здійняли, курилася хмарою, від якої крутило в носі. Дівки ж та циганки реготали і попискували тонше за голіардські дудки-пищалки.

Посеред майдану, на великому позначеному по кутах мазницями квадраті втоптаної землі, віддавалися більш чоловічим розвагам. Лицарі в обладунках випробовували один одного на вміння користуватися зброєю і міцність блях. Дзвеніли клинки, гупали по щитах сокири і моргенштерни[322], лунали образливі матюки і підбадьорливі вигуки глядачів. Двоє лицарів, з них один із золотим коропом Глаубіців на щиті, розважалися досить ризиковано — без шоломів. Глаубіц завдавав ударів мечем, а його супротивник, прикриваючись

Відгуки про книгу Вежа блазнів - Анджей Сапковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: