Вежа блазнів - Анджей Сапковський
Хтось зі стрільців завив з жаху, ще двоє кинулися панічно втікати. Гайн фон Чірне не відступив. З його уст вилетіла страшна і надзвичайно безбожна лайка, він міцніше став на ноги і рубонув ще раз, цього разу вже остаточно відрубавши голову і відпанахавши майже все плече. Чорний лицар звалився у мілку воду при самому березі й борсався там, смикався і перебирав ногами у конвульсіях. Минуло чимало часу, перш ніж він завмер.
Гайн фон Чірне відіпхнув від колін труп арбалетника в бригантині, який закрутило течією. Він важко дихав.
— Що це було? — врешті-решт запитав він. — Що це, клянуся Люцифером, було?
— Ісусе, змилосердися, — бурмотав Фричко Ностіц, стоячи поруч. — Ісусе, змилосердися…
Річка Венжа співучо шуміла на каменях.
* * *
Рейневан тим часом утікав, і це йому так добре вдавалося, ніби він усе життя не робив нічого іншого, а тільки галопував — весь у путах. Бо галопував він як належить, міцно зачепившись зв'язаними зап'ястями за луку сідла, припавши головою до гриви, щосили стискаючи колінами боки коня, він мчав таким чвалом, аж земля двигтіла і вітер свистів у вухах. Кінь, люба серцю тварина, здавалося, розумів, у чім річ, витягував шию і видавав із себе все, на що був здатний, доводячи, що останні п'ять-шість років він не даремно їв овес. Підкови лупили по затверділому ґрунті, шуміли кущі та високі трави, потривожені дикою гонитвою, шмагали гілки. «Шкода, що Дзержка де Вірсінг цього не бачить, — подумав Рейневан, хоча, в принципі, усвідомлював, що його здібності їздця зараз зводяться радше тільки до того, щоб якось втриматися в сідлі. — Але, — відразу подумав він, — навіть і це вже багато».
Подумав він про це, може, трішечки зарано, бо кінь саме вирішив перескочити через повалений стовбур. І перескочив, і дуже навіть удатно, от тільки за стовбуром виявилася вирва. Струс послабив хватку, Рейневан вилетів у лопухи, на щастя, такі великі і густі, що вони змогли хоча б частково пом'якшити падіння. Але удар об землю однаково вибив у нього з легень усе повітря і змусив застогнати та згорнутися калачиком.
Випростатися він уже не встиг. Вітелоццо Гаетані, який його переслідував, зіскочив з сідла біля нього.
— Хотів утекти? — прохрипів він. — Від мене? Ах ти, вишкребку!
Він примірився копнути, але не копнув. Шарлей виріс як з-під землі, гупнув його в груди й почастував своїм улюбленим копняком під коліно. Однак італієць не упав, тільки похитнувся, вихопив з піхов меч і рубанув від вуха. Демерит спритно відскочив із зони досяжності вістря, оголив власну зброю — криву шаблю. Крутонув нею, свиснув навхрест, шабля миготіла в його руці, як блискавка, і сичала, як змія.
Гаетані не злякався продемонстрованої вправності у фехтуванні, дико крикнув і кинувся на Шарлея з мечем. Клинки зіткнулися з дзенькотом. Тричі. Вчетверте італієць не встиг парирувати удар набагато швидшої шаблі. Дістав по щоці, її одразу ж заюшила кров. Гаетані цього було мало, він, може, бився б і далі, але Шарлей не дав йому шансів. Прискочив, оголовком шаблі врізав межи очі. Гаетані завалився у лопухи. Завив тільки тоді, коли упав:
— Figlio di puttana![335]
— Так кажуть, — Шарлей витер клинок листком. — Але що поробиш, мати лише одна.
— Я не хочу псувати вам забаву, — сказав Самсон Медок, з'являючись із туману з трьома кіньми, у тому числі з храпаючим і змиленим Рейневановим гнідком. — Але, може, ми би вже рушали? І, може, галопом?
* * *
Молочна пелена розірвалася, туман піднявся, розвіявся в променях сонця, що пробивалося з-за хмар. Занурений у chiaroscuro[336] довгих тіней світ раптом посвітлішав, заблищав, заграв пломенистими барвами. Зовсім як у Джотто. Якщо, звичайно, хтось бачив фрески Джотто.
Заблищали червоною черепицею вежі недалекого Франкенштейна.
— А тепер, — сказав, надивившись, Самсон Медок, — тепер — до Зембиць.
— До Зембиць, — потер руки Рейневан. — Рушаємо до Зембиць. Друзі… Як мені вам віддячити?
— Ми подумаємо про це, — пообіцяв Шарлей. — А наразі… Злізь із коня.
Рейневан послухався. Він знав, чого йому чекати. І не помилився.
— Рейневане з Беляви, — промовив Шарлей сповненим достоїнства та урочистим голосом. — Повторюй за мною: «Я дурень!»
— Я дурень…
— Голосніше!
— Я дурень! — довідувалися Божі створіння, які проживали власне у цих місцях і саме прокидалися: миші-крихітки, ропухи, жерлянки, хом'яки, куріпки, вівсянки й зозулі, ба навіть строкаті мухоловки, ялинові шишкарі й плямисті саламандри.
— Я дурень, — повторював за Шарлеєм Рейневан. — Я патентований дурень, тупак, кретин, ідіот і блазень, який заслуговує, щоб його зачинити в Narrenturm'i! Хоч що би я не придумав, воно виявляється вершиною дурості, хоч що би я не зробив, воно перевищує ці вершини. Урочисто присягаюся, що я виправлюся.
— На щастя для мене, — котилася мокрими лугами ранкова літанія, — на моє зовсім не заслужене щастя, у мене є друзі, які не звикли кидати у біді. У мене є друзі, і я завжди можу розраховувати на них. Тому що дружба…
Сонце піднялося вище і залило золотим світлом поля.
— Дружба — річ велика й прекрасна!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому наші герої потрапляють у Зембицях на дуже європейський лицарський турнір. Для Рейневана ж контакт із Європою виявляється дуже прикрим. Ба навіть болючим.
Вони були вже так близько до Зембиць, що могли бачити у всій красі імпозантні мури та вежі, що піднімалися з-за порослого лісом пагорба. Навколо світліли стріхи халуп підгороддя, на полях і лугах працювали селяни, над самісінькою землею слався брудний дим: палили бур'яни. Пасовиська були повні овець, луги над ставками аж біліли від гусей. Ішли навантажені кошиками люди, поважно ступали вгодовані воли, торохкотіли вози, наповнені сіном та яриною. Словом, куди не глянь, усюди впадали в око прикмети добробуту.
— Приємний край, — оцінив Самсон Медок. — Працьовита, заможна сторона.
— І правова, — Шарлей показав на шибеницю, що аж вгиналася під вагою повішених. Поруч, на радість воронам, кільканадцять трупів гнили на палях, біліли також кістки на колесах.
— Дійсно! — зареготав демерит. —
