Подих диявола - Томас Тімайєр

Оскар обминув це страшне місце. Від самої думки про чортів на спині мокріла сорочка.

— Про що думаєш? — покосилася на нього Шарлота.

— Сподіваюся, із золотом вони стануть щасливішими, — відповів Оскар. — Якщо це все, що їм потрібно, то мені їх шкода.

— І мені,— погодилася Шарлота. — Вони так довго відчували ненависть і гнів, що вже зовсім забули, як можна без цього жити. Упевнена, що Дималь має рацію. Золото збільшує недоліки. Залишається тільки сподіватися, що анаки виконають свою обіцянку й звільнять бранців.

— Авжеж, — розсміявся Оскар. — А інакше, я підозрюю, що батько ще раз спуститься під землю й особисто нагадає королеві Ламароку про обіцянку.

Шарлота теж зайшлася сміхом. Оскар уже давно не відчував на душі такої легкості. І не тільки тому, що пригода мала щасливий кінець, але ще й тому, що він, нарешті, прийняв рішення. Як би не подобалася йому увага Лєни, як би не хвилювався він про неї під час викрадення, але серце його належало Шарлоті. І так буде завжди. Він узяв її за руку й повів до хатин.

Здалеку вони побачили Елізу, яка гралася з Вілмою. Жінка кидала паличку, а пташка її приносила. Звісно, така гра підходила скоріше для собаки, але Вілма була незвичайним птахом. Навіть сюди долітали її коментарі.

Гумбольдт із Лілієнкроном повернулися в Субараю, щоб перевірити «Пачакутек» і поповнити запаси води й продовольства. До їхнього повернення залишалося ще півдня, і залишався ще час, щоб побути наодинці.

— А де Лєна? — запитав Оскар, коли вони з Шарлотою неквапливо прогулювалися по гаю магнолій. — Я не бачив її від самого сніданку.

— По-моєму, вона кокетує з Дималем, — посміхнулася Шарлота. — Учора ввечері вона мені зізналася, що нестямно закохалася в принца. Напевно, їй сподобалася його мужня поведінка. В усякому разі, вона вирішила, що нерозумно витрачати почуття на тебе, і вирішила завоювати Дималя. Той дуже здивувався, але проте, запросив її провести сьогоднішній ранок разом.

— Співчуваю, — посміхнувся Оскар. — Цікаво, чи розуміє він, що на нього чекає? Якщо Лєна чогось забажає, то так швидко не здасться.

— Схоже, ти знаєш, про що говориш, — почервоніла Шарлота. — А може, йому сподобається. Я чула, жінки в цій країні дуже стримані. Або ж йому подобаються дівчата, які знають, чого хочуть.

— А якщо він просто злякався? Як би довідатися, у чому там справа?

— Думаю, довго чекати тобі не доведеться. Вони саме піднімаються на пагорб. І схоже, вони не самі.

Оскар примружився. Між ними хтось ішов. Судячи зі зросту, дитина. І, здається, дуже слабка. Незабаром Лєна взяла її на руки.

— Не знаєш, хто це?

Оскар не міг сказати, хоча дитина здалася йому знайомою.

— Постривай-но, — раптом сказав він.

— Я бачу, що це дівчинка.

— Точно! — ляснув себе по лобі Оскар. — Це Ніянг.

— Хто?

— Ніянг. Дівчинка з каменоломні.

Шарлота все ніяк не могла згадати.

— Маленька рабиня, яка розповіла нам про фортецю.

— Як же вона так швидко змогла опинитися на поверхні?

— І гадки не маю. Ходімо запитаємо.

Зблизька Ніянг виявилася ще худішою та слабкішою. Вона могла йти тільки маленькими крочками, немов заощаджувала сили. Але личко в неї так і світилося. І воно засяяло ще дужче, коли вони підійшли ближче. Ніянг схопила Оскара за руку й упала перед ним на коліна.

— Дякую, — сказала вона. — Дякую, що ти нас звільнив. Ми у вічному боргу перед тобою.

— Будь ласка… не потрібно, — Оскар поставив її на ноги. Йому було дуже ніяково, що хтось падав перед ним на коліна. — Не потрібно мені дякувати. Я радий, що побачив тебе. У тебе все гаразд?

— О, так, — завірила його Ніянг. — Мама сказала, що коли я гарно їстиму, то стану такою ж дужою, як і до викрадення.

— Як ви так швидко опинилися на поверхні?

— Не знаю. Точно так, як і тоді, коли нас викрали. Нас узяли й просто підняли нагору.

— Скільки ти в них прожила? — запитала Шарлота.

— Рік або два, — знизала плечима Ніянг. — Точно не знаю. У печерах на час не звертаєш уваги. — Вона уважно придивилася до Шарлоти. — У тебе гарне волосся. Ти подруга Оскара?

Шарлота відчула, як червоніє до сліз.

— Здається, так.

— Тоді тримай його міцно. Дякую й тобі, що звільнили нас. Від імені всіх, хто працював у палаці й каменоломнях. Більшість уже повернулися у свої села, але деякі ще очікують унизу, біля головних воріт.

— Тоді нам потрібно спуститися до них, — запропонував Оскар.

Разом вони спустилися по схилу. Еліза, Вілма, Лєна й Дималь теж приєдналися до них, відтак процесія вийшла врочиста.

Вони ніяк не розраховували, що буде так багато людей. Подякувати своїм рятівникам зібралося не менше ста людей. Старі, молодь, чоловіки й жінки. Багато хто приніс подарунки, які склали до ніг мандрівників. Деякі люди перебували в полоні вже давно й не сподівалися,