Подих диявола - Томас Тімайєр

— Буду радий, якщо ми підтримуватимемо зв’язок.

Бажаю вам гарного дня. Гонорар буде перераховано на ваш рахунок протягом декількох днів. Якщо якоїсь суми не вистачатиме, звертайтеся, будь ласка, безпосередньо до мене. — Він обернувся до Шарлоти й Оскара. — Бажаю вам успішної підготовки. Не дочекаюся, коли зможу зустрітися з вами в зимовому семестрі. Ви вже знаєте, яку програму виберете?

— Чесно кажучи, ще ні,— відповіла Шарлота. — Я ще не отямилася після таких новин.

— Не думайте довго, — посміхнувся Шпренглер. — Реєстрація закінчується цього місяця. Бажаю вам удачі у виборі. І, як я вже сказав, не пропустіть виставку з Пергамона.

Вони попрощалися й покинули університет.

Тепер Оскар дивився на будинок зовсім іншими очима. За кілька місяців він буде тут навчатися… Думка здалася йому дивною і незвичайною.

Але він іще не студент. Він не такий, як юнаки, які траплялися їм на шляху. Він згадав Еміля Кернера, і обличчя в нього просвітліло. От із ким він би охоче потоваришував.

Він саме уявляв, який вигляд матиме в класичній студентській формі, коли до нього підійшов Лілієнкрон і змовницьки прошепотів:

— На пару слів, мій юний друже.

— Так? — розгубився Оскар.

— Хочу запитати, що ти думаєш про теорію порожнього світу після того, як так відважно пережив нашу пригоду.

— Вона мені здається дуже цікавою, — чесно відповів Оскар. — Маю зізнатися, що після того, як я прочитав про подорож до центру Землі, мені схотілося дізнатися про теорію концентричних кіл Сіммса. І тепер мені цього хочеться ще більше.

— Мене це дуже тішить, тому що я хочу продовжувати дослідження. Знаю, що твій батько буде не в захваті, хочу попросити тебе ділитися із мною всіма матеріалами, які ти знайдеш. Навіть якщо печера, в якій ми побували, не була справжнім порожнім світом, не хочу відмовлятися від цієї ідеї.

— Звісно, — погодився Оскар. — Із великим задоволенням. Можу попросити допомогти нам мого друга Макса Пеппера. Він редактор «Глобал Есплорер» і має доступ до архівів Музею природознавства й інституту Смітсона у Вашингтоні.

Лілієнкрон просяяв.

— Це було б чудово. Я ладен шукати доказу теорії порожнього світу багато років. Хто знає, можливо, колись я й знайду вхід до внутрішньої частини Землі.

Вони разом вийшли з головного корпусу й підійшли до карет.

— Дякую, — сказав Лілієнкрон. — Дякую вам усім. Нарешті в мене з’явилася мета, заради якої я готовий розпочати дослідження. І дякую за ваше чудове товариство. Бережіть себе. Сподіваюся, ми незабаром побачимося й поговоримо про минулі часи.

— Звісно, любий Конраде, — розсміявся Гумбольдт. — Боюся, щоправда, що ця теорія порожнього світу — пуста забавка. — Він посміхнувся Оскару: — Не хотів підслуховувати вашу бесіду. З якою б повагою я не ставився до вашої ретельності, але, боюся, це тупик. Утім, неважливо. Якщо в Конрада є новий проект і вистачає на нього золота, нехай він ним займається. Головне, щоб тримався від мене подалі й не забирав жуків із-під носа. А тепер нам час іти. Ми ж не хочемо змушувати Берта чекати.

Вони розмістилися в ландо. Оскар сидів спереду і насолоджувався теплим весняним днем. Світило сонце. По вулицях, обсаджених липами, прогулювалися пішоходи в легкому світлому літньому одязі. Дівчата підморгували йому, і він почувався просто чудово.

Коли вони проїжджали через Бранденбурзькі ворота, пролунали крики. Оскар не міг точно сказати, звідки вони чуються. Але на радісні вигуки вони були зовсім не схожі. Уздовж Плацдарм Плац їхали кінні жандарми. Вони були озброєні. Пішоходи розступалися перед ними, і Берту довелося спрямувати ландо на тротуар. Десь почулися постріли. Здається, задзво- нили дзвони Берлінського собору.

— Що трапилося? — захвилювалися Лєна, Шарлота й Еліза.

— Не знаю, — відповів Гумбольдт. — Але, схоже, справа серйозна.

На сусідніх вулицях теж з’явилися вершники. Пролунали стривожені голоси. Одна дама навіть розплакалася. Обличчя в чоловіків застигли. Гумбольдт зістрибнув на тротуар і зупинив хлопчика у фланелевому костюмі. У того під пахвою була затиснута папка, і, схоже, він дуже квапився.

— Зачекай, — схопив його за плече Гумбольдт.

Хлопець був у паніці, це було відразу помітно.

— Що… що вам від мене потрібно? Відпустіть мене.

— Що за хвилювання? — запитав Гумбольдт.

— Ви що, не чули? — у юнака зірвався голос. — Імператора вбили. Просто на вулиці, перед музеєм. Імператрицю Августу Вікторію теж. Уважають, що соціалісти. Роялісти проголосили воєнний стан. На вулиці розгорілася боротьба. На вашому місці я б їхав додому й причаївся. Німеччина на порозі громадянської війни. А тепер відпустіть мене.

Дослідник послабив хватку, і юнак кинувся тікати.

По вулицях квапливо сновигали люди. Притискаючи сумки й притримуючи пальто, вони поспішали додому. Начебто наближалася гроза.

Зблідлий Гумбольдт повернувся до екіпажу.

— Чув, що сказав хлопчисько, Берте? Нахльоскуй батогом і жени додому!

Джон Клівс Сіммс

Джон Клівс Сіммс служив молодшим капітаном в армії Сполучених Штатів. Він був прихильником теорії порожньої Землі й стверджував, що