Подих диявола - Томас Тімайєр

— У вас є мій письмовий звіт, — указав Лілієнкрон на папку праворуч від Шпренглера. — У ньому я розповів про всі події й виклав усі свої міркування з приводу нашої поїздки. Деякі події довелося відновлювати по пам’яті, тому що на місці не було можливості робити нотатки й замальовки. Мої шановні попутники надали мені неоціненну допомогу. Відтак перед вами доклад- ний звіт про подорож до внутрішньої частини Землі.

Шпренглер кивнув і погладив рукою папку.

— Якщо чесно, я чекаю не дочекаюся, коли зможу вивчити ваші записи. Але спочатку я хотів би попросити вас коротко оцінити роботу Карла Фрідріха Донхаузера і його колег. Природно, з огляду на умови, які ми обгово- рювали до початку виконання замовлення.

Лілієнкрон відкашлявся. На губах у нього промайнула легка посмішка, що відразу зникла.

— Початок нашої подорожі був не надто вдалим, — сказав він. — Ви пам’ятаєте, як скептично я був налаштований.

«Скепсис — це ще м’яко сказано», — подумав Оскар. Він чудово пам’ятав, якими непримиренними суперниками були обидва вчених на самому початку.

— Відверто кажучи, мені зовсім не сподобалося, що керівником експедиції буде людина, якої я й бачи- ти не хочу, — вів далі Лілієнкрон. — Якби не почуття провини й невідкладна потреба дістатися до суті таємниці кам’яних, я б просто відмовився. Я почував себе в боргу, тому упокорився з долею й вирішив спостерігати за тим, що відбувається, збоку. Але дуже скоро мене геть скорило те, як пан Донхаузер розв’язував проблеми. Мій скепсис потроху почав перетворюватися на замилування.

— Якщо ви дійсно так уважаєте, Лілієнкроне, то ви вдало це від мене приховували, — розсміявся Гумбольдт.

Учений поправив шапку.

— Не кваптеся. Мої погляди можуть відрізнятися від ваших, але я не можу не визнати вашої правоти. Сумніваюся, що подорож скінчилася б так само благополучно, якби керівником експедиції був я. Прошу також вибачити мене за те, що я утнув. Розумію, що моя поведінка була помилковою, і щиро вибачаюся за це, — він знову закашлявся. — Мій висновок такий: очікування не тільки виправдалися, але результати значно їх перевершили. Ми зіштовхнулися з небезпекою, яку я недооцінив і з якою ніколи не зміг би впоратися. Те, що ми ще живі,— заслуга пана Донхаузера. Я б хотів висловити йому мою подяку й замилування і відсьогодні звертатимусь до нього по імені, яке він сам собі обрав. Можливо, цього не можна визнати офіційно, але для мене ви будете гідним спадкоємцем найвидатнішого натураліста Александра фон Гумбольдта, — він підвівся й подав руку дослідникові.— Знімаю перед вами капелюха, Карле Фрідріху, — вклонився він.

Це був зворушливий момент. Оскар помітив, що очі в батька дивно заблищали. Не щодня тобі виявляє повагу такий серйозний суперник.

Шпренглер підійшов до обох учених.

— Я б хотів приєднатися до професора Лілієнкрона й висловити вам свою глибоку вдячність, пане фон Гумбольдт. Гадаю, вас потішить той факт, що мені вдалося обговорити ваші вимоги з керівною особою.

— І який результат? — запитав Гумбольдт.

Шпренглер повернувся на місце. Він відсунув шухляду й вийняв офіційний документ. Оскар витягнув шию. На папері стояв герб Вільгельма Другого, короля Пруссії. Унизу виднівся розгонистий підпис монарха.

— Боже, — пробурмотів він. — Підписано самим імператором!

Шпренглер посміхнувся.

— Цілком правильно, мій юний друже. Коли я сказав, із керівною особою, я не перебільшував, — він підсунув папір так, щоб усім було видно. — Це офіційне скасування заборони на зарахування жінок до університету. А відтак, ваша племінниця Шарлота буде першою жінкою в Німеччині, яка офіційно навчатиметься від зимового семестру. Ваш син також може навчатися в імператорському університеті. Природно, спочатку йому доведеться закінчити необхідні курси.

— Як вам це вдалося? — здивувався Гумбольдт.

— Було нелегко, можете мені повірити. Без допомоги імператриці Августи Вікторії в мене нічого б не вийшло. На щастя, я маю доступ до королеви й зміг натиснути на потрібні важелі. До речі, зараз імператор та імператриця відкривають виставку сенсаційних знахідок із античного міста Пергамон. Ви обов’язково маєте її відвідати.

Він почекав, поки всі вивчать документ, і відкинувся на спинку стільця.

— До речі, моя пропозиція очолити кафедру залишається чинною, пане фон Гумбольдт. Можливо, ви ще раз її обміркуєте. Такі люди, як ви, нам потрібні.

Дослідник посміхнувся.

— Обіцяю подумати. Але для мене набагато важливіше, щоб моя племінниця й син могли навчатися. Дякую вам від усього серця.

— Обіцянка є обіцянкою, — сказав Шпренглер. — Хто знає, можливо, у майбутньому мені ще знадобляться ваші послуги. Як я чув, ви зараз працюєте над особливим проектом, — підморгнув він Гумбольдту.

— Звідки ви дізналися? — насупився дослідник.

Шпренглер знизав плечима.

— Не те, щоб сорока на хвості принесла, але в мене є свої джерела.

— Збожеволіти можна в цьому місті,— пробурчав Гумбольдт. — Тут нічого не можна приховати. Як, цікаво, це вдається іншим ученим?

— Не переймайтеся, любий колего, в них це теж не виходить. Обіцяю, що зберігатиму мовчання. Це справа честі. Але я був би радий, якби при нагоді ви поділилися зі мною деякими результатами.

Гумбольдт скептично підняв брову:

— Хочете сказати, що самі ви про них не довідаєтеся?

Шпренглер розреготався й підвівся.