Подих диявола - Томас Тімайєр

— Чекати, — відповів дослідник. — До опівночі ще кілька хвилин. Доти ми нічого не зможемо зробити.

— Будемо сподіватися, що погода нічого не зіпсує,— скептично подивилася на небо Шарлота.

Гроза була вже зовсім близько.

Оскар теж хвилювався. Не подобалося йому те, що відбувалося. Чекати зовсім непросто. Тим більше, таких жахливих гостей.

— А якщо вони не прийдуть?

Гумбольдт знизав плечима.

Оскар похитав головою. Не подобалося йому й те, що запалили смолоскипи. Світло було видно за кілька кілометрів. Якщо вже вони пробралися в палац без дозволу, чому потрібно було неодмінно чекати саме тут, біля скарбниці? У найбільш лиховісному місці на всій палацовій території.

В Оскара не було ні найменшого бажання знову зустрічатися з цими створіннями. Що їм може запропонувати дослідник? Тут нічого немає. А якщо вони й отримають щось, чи залишаться задоволеними? Не хотілося б йому знову опинитися в цьому пеклі, та іще і як рабу. Уперше після повернення на поверхню Оскара мучили серйозні сумніви.

Раптом між деревами з’явилися вогники. Дослідник схопив арбалет і затулив спиною своїх друзів.

— Здається, у нас гості.

— Анаки? — постав поряд Лілієнкрон.

— Ні,— похитав головою Гумбольдт. — Король Бхамбан, наскільки я можу розгледіти, і не сам.

— Казав же я, що не можна запалювати смолоскипи, — прошипів Оскар. — Тепер нам кінець.

Гумбольдт не звернув на нього ніякої уваги.

Але Лілієнкрон, схоже, теж розхвилювався.

— Тримайте краще вашу гвинтівку, професоре,—

порадив йому Оскар. — Вона може знадобитися.

— Мені дуже шкода, мій хлопчику, — похитав головою вчений, — але я обіцяв твоєму батькові, що не зроблю нічого необдуманого. Це його план, а не мій. І він має довести його до кінця.

— Але…

— Я достатньо бачив, щоб йому довіряти, — заспокоїв його Лілієнкрон. — І ти маєш робити так само, мій юний друже. Як не важко мені визнавати, але твій батько — прекрасна людина, — і він ляснув Оскара по плечу.

Юнак мовчав. Якщо вчений так довіряє його батькові, чому ж у нього самого не виходить? Невже, усе через те, що він стільки років був наданий сам собі? Розраховуй тільки на себе, інакше тебе обдурять, — він повторював ці слова багато років. Як же важко звикнути до іншого життя!

— Можна вас про дещо запитати? — звернувся він до Лілієнкрона.

— Звісно, мій хлопчику.

— Як трапилося, що ви з батьком посварилися?

Ви ж переслідуєте одні й ті самі цілі. Ваші поглядибагато в чому схожі…

На мить Лілієнкрон здивувався, але відразу розсміявся.

— Ти не знаєш? Він тобі ще не розповів?

— Ні.

— Через жука.

— Жука?..

— Phengodida Lilienkronensis, якщо точно, — протер окуляри Лілієнкрон. — Довгоногий світлячок. Цей вид широко розповсюджений у Південній Америці, живе в густих джунглях.

— Світлячок?

— Авжеж. Був один особливо гарний екземпляр. Із тонкими вигнутими лапками й витонченими щупальцями…

— Але як?..

— Ми з Гумбольдтом уперше зустрілися на захід від Манауса. Він шукав там таємниче індіанське плем’я, а я намагався розібратися, чому прісноводні дельфіни живуть тільки у верхній течії Амазонки. Як це буває в подібних експедиціях, кожний із нас зібрав усілякі зразки рослин і тварин, і зовсім випадково, незалежно один від одного, ми виявили не відомий науці вид світлячків. На жаль, маю визнати, що Гумбольдт виявив його на кілька днів раніше. Але по дорозі назад у нього виникли якісь проблеми з кораблем. До Берліна він повернувся на тиждень пізніше за мене. До цього часу я вже класифікував жука й подав заявку на назву. Саме тому він і названий на мою честь, — посміхнувся він.

Оскару здалося, що він недочув.

— Ви… посварилися через жука?

— Мій любий хлопчику, в науці все відбувається точно так само, як і у справжньому світі: за сто років ніхто, може, і не згадає про мої геологічні дослідження, але ім’я цієї чудової комахи залишиться.

— Це ж просто жук!

— Сьогодні жук, а завтра нова планета. Хто знає, що нам готує майбутнє? Отут діє принцип, хто не встиг, той спізнився. А тепер тихо. Вони йдуть.

Оскар почув голоси та бряжчання зброї. Із-за храму з’явилися перші охоронці. Вони повільно наближалися. Деяких Оскар упізнав. На обличчях воїнів застигла підозра й рішучість. Король Бхамбан теж прийшов. Поруч із ним стояв начальник охорони, а трохи далі — слуги. Із-за спини в нього визирала тонка фігура. Дималь.

Оскар підняв руку й помахав, але принц не відповів. Обличчя в нього було серйозним.

— Усім залишатися за мною, — скомандував Гумбольдт. — Нікому не рухатися.

— Але чому?..

— Зараз не час для розмов. Просто робіть так, як я сказав.

Охоронці шанобливо розступилися, пропускаючи короля вперед.

Обличчя в монарха було блідим, під очима залягли темні кола. Неспокійні очі гарячково поблискували. Він начебто боявся.