Українська література » Пригодницькі книги » Подих диявола - Томас Тімайєр

Подих диявола - Томас Тімайєр

Читаємо онлайн Подих диявола - Томас Тімайєр
нагору, розприскуючи воду по печері.

— Тримайтеся! — почув Оскар крик батька.

Земля задвигтіла, і посередині печери зметнувся

водяний стовп. Оскар закричав і кинувся на гриб.

Оглушливо заревло. Обличчя обдало холодними бризками. Він іще встиг побачити, як поряд із ними здіймається біла стіна, і відчув, як його притиснуло до гриба. Склепіння печери стрімко помчало до них назустріч, і гриб проскочив в отвір. А потім усе стемніло.

46

Водяний стовп підкинув гриб, немов м’ячик. Вони піднімалися усе вище й вище, до виходу з вузько го тунелю. Шарлоту із силою притиснуло до дна. В обличчя дмухав вітер, одяг промок до рубчика, і дівчина змерзла до кісток. Вона обхопила себе руками, але від холоду цокотіли зуби. Не видно було нічого. Нічого, крім непроглядної пітьми й приголомшуючого шуму. Вона притиснулася до Оскара.

— Скільки ми вже пролетіли?

— Навіть не уявляю. Напевно, кілька кілометрів,—

слова ледь можна було розібрати.

— Чому ти так вирішив?

— Підрахував. Летимо ми хвилин п’ять, та ще з такою швидкістю…

— Звідки Гумбольдт знав, коли прокинеться гейзер?

— Схоже, він виміряв час між двома виверженнями й у такий спосіб вирахував частоту, — прокричав у відповідь Оскар.

— Чисте божевілля, — відповіла Шарлота. — І все ж таки він не зміг передбачити, що тунель виявиться таким довгим. Нас не вдарить об стіну?

— Можливо, він просто вгадав, адже такі системи печер йому мають бути відомі. Я теж не все розумію, але, здається, мозок у нього влаштований зовсім по-іншому. Начебто в голові в нього якийсь хитрий касовий апарат.

— Тоді сподіватимемося, що він має рацію, і ми виберемося з цієї штольні. Інакше нашу експедицію чекає безславний кінець. — Вона підвела голову: — Чуєш?

— Що?

— Десь там.

Одноманітний шум води порушив інший звук. Його складно було описати, але саме так розноситься звук у закритому басейні. Начебто вода розтікалася по дуже великому приміщенню. Сплески відбивалися від стіни численною луною.

І звук сильнішав.

— Схоже на водоспад, — припустив Оскар.

Хоча було ще зовсім темно, і нічого неможливо було розгледіти, Шарлота відчувала, що наближається кінець цієї дивної подорожі. Вона мимоволі схопила Оскара за руку. Раптом вона відчула, як гриб злетів угору, на деякий час завис у повітрі й упав униз. Із горла в неї вирвався крик. Вони вдарилися з такою силою, що з них мало не вибило дух. Судячи зі сплеску води, вони приземлилися на озері або на якійсь іншій водоймі. Стовп води, що виніс їх із печери, обрушився на них із гуркотом тисячі водоспадів. Гумбольдт затулив отвір вирізаним шматком гриба. Тепер водою їх не заллє. Коли потік збіг, дослідник прибрав імпровізовану кришку й виглянув. Гриб легко погойдувався на хвилях. Шарлота відпустила Вілму й підвелася.

В обличчя повіяв прохолодний вітерець. Ще нічого не було видно, але запахло рослинами, водою і землею. Світла зовсім не було, навіть найнезначнішого мерехтіння, але Шарлоті здалося, що вони в печері. У дуже великій печері.

Шум став тихішим.

— Ви не впізнаєте? — запитав Гумбольдт.

— Ні. Зовсім нічого.

— Увімкніть одну лампу. А то навіть власної руки побачити не можна.

— Я вже давно намагаюся це зробити, — пролунав буркотливий голос Лілієнкрона. — Але індукційні котушки, здається, промокли. Повна катастрофа.

— Ваша правда, — погодився дослідник. — Це значно ускладнює наше становище.

— Наскільки? — захвилювалася Шарлота.

— Не хочу вас лякати, але вода має кудись зникати. Якщо нам не пощастить, нас може затягти у водоспад, і ми знову опинимося там, звідки прийшли.

— Нізащо, — сказав Оскар. — Ми ще не оговталися від цієї подорожі.

Шарлота відчула якийсь рух, а потім почула дзюрчання.

— Оскаре?

— Я у воді,— пролунало з поверхні гриба. — І знаєте, що? Тут зовсім не глибоко.

— Негайно повертайся на борт, — прогримів Гумбольдт.

— Ну вже ні. Мені здається, я можу штовхати гриб проти течії. Якщо я не помиляюся, тут стає глибше.

— Ох уже цей хлопчисько. Ну що ж… — Гумбольдт скинув сюртука й також зістрибнув у воду.

Зойкуючи та важко дихаючи, вони доштовхали гриб до мілини.

— Тут піщана обмілина, — заявив Гумбольдт. — Здається, вона суха. Кілька каменів, мох — ось і все.

Виходьте, ми можемо просушити одяг.

Один за одним мандрівники залишили плавальний засіб. Звісно, дивно було пересуватися в темряві, але Шарлота вирішила, що це все ж таки краще, ніж пливти в незрозумілому напрямку невідомим озером. До того ж, можна непомітно перевдягтися.

Вона зняла сорочку і штани й викрутила. Одяг промок наскрізь.

— Що тепер робити? — запитала Лєна. — Я здригаюся від жаху, щойно згадаю, які слимаки можуть мешкати в печерах.

— Ну ж бо, не перебільшуй, — відповів Гумбольдт. — Для початку порадіємо, що

Відгуки про книгу Подих диявола - Томас Тімайєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: