Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

мати говорила іспанською, але з усіх дітей як слід знав іспанську мову лише я, та й то мабуть завдяки тому, що у матері було кілька томів старовинних іспанських романів. Ще змалку я полюбляв подібні історії, і мати переконала мене вивчити іспанську мову переважно тим, що обіцяла мені дати їх почитати.

Серце моєї матері все ще сумувало за її сонячною батьківщиною, про яку вона часто розповідала нам, дітям, особливо взимку. Зиму вона ненавиділа так само, як і я. Якось я запитав її, чи хочеться їй повернутися до Іспанії. Здригнувшись, вона відповіла, що ні, бо там живе її ворог, котрий заприсягся її убити, окрім того, вона прикипіла усім серцем до нас і до нашого батька. Я подумав, що та людина, котра задумала убити мою матір, напевно, і є той “сатана”, як його називав батько, але уголос зауважив, що навряд чи знайдеться лиходій, який наважиться підняти руку на таку лагідну і гарну жінку.

— Ох, синку! — заперечила мати. — Він саме й ненавидить мене через ту мою вроду, яка, може, була колись. Якби не твій славний батько, Томасе, мені, може, довелося б вийти заміж за іншого.

І при цих словах обличчя матері зблідло від страху.

Якось увечері — мені тоді було вже десь так років вісімнадцять — до нас завітав, повертаючись із Ярмута, батьків друг, сквайр Бозард, чий маєток був у нашій парафії. У розмові він сказав мимохідь, що в порту кинув якір іспанський корабель із товарами. Мій батько насторожено запитав, хто капітан цього корабля. Сквайр Бозард відповів, що не знає його імені, проте бачив капітана на базарній площі; це високий, ставний чоловік, пишно вдягнений, вродливий і з шрамом на скроні.

Зачувши його слова, моя мати помітно зблідла, навіть через смагляву шкіру, і пробурмотіла іспанською:

— Свята Мадонна! Хоч би це був не він!

Батько неабияк стривожився і став детально розпитувати сквайра, який вигляд мав той чоловік, але нічого певного більше не випитав. Тоді він квапливо попрощався з гостем, осідлав коня і поскакав у Ярмут.

Тієї ночі моя мати не склепила очей. До ранку просиділа вона в кріслі у глибокій задумі. Я побажав їй доброї ночі і пішов спати, а коли уранці спустився вниз, вона сиділа так само. Дотепер пам’ятаю, як я прочинив двері і побачив її: мати закам’яніла, її обличчя здавалося зовсім блідим у сутінках травневого дня, а її очі були спрямовані на вхідні двері. Я сказав:

— Ви сьогодні рано встали, мамо.

— Я зовсім не лягала, Томасе, — відповіла вона.

— Але чому? Чого ви боїтеся?

— Я боюся минулого, але й майбутнього також. Хоч би твій батько швидше повернувся!

Десь близько десятої ранку, коли я вже налаштувався в Бангі до лікаря, який учив мене мистецтва лікування, батько прискакав додому. Мати, що чекала його біля порога, кинулася йому назустріч. Спішившись, батько обійняв її і сказав:

— Заспокойся, люба! Це, напевно, не він, у нього інше ім’я.

— Але ти його бачив? — запитала мати.

— Ні, він провів ніч на своєму кораблі, а я поспішав до тебе, бо знав, як ти непокоїшся.

— Я була б спокійнішою, якби ти його побачив на власні очі, дорогий. Адже йому нічого не варт змінити ім’я!

— Якось я про це не подумав, — збентежився батько. — Але ти не бійся! Якщо навіть це й він, і навіть коли він зважиться з’явитися тут, то знайдуться люди, котрі знають, як з ним вчинити. Проте я упевнений, що це не він.

— І слава Богу! — відповіла мати.

Після цього вони заговорили стишено, отож мені не слід було їм заважати. Прихопивши замашного ціпка, я вийшов на стежину, що вела до пішохідного мосту, але тут мати несподівано гукнула мене. Я повернувся.

— Ти забув мене поцілувати, Томасе! — усміхнулася вона лагідно. — Ти, напевно, дивуєшся і сушиш собі голову: що все це означає? Колись батько тобі все пояснить. А я скажу тільки одне: упродовж багатьох років моє життя затьмарювала страшна тінь, але тепер я вірю, що вона розсіялася назавжди.

— Якщо ця тінь від лихого чоловіка, то йому краще триматися подалі від цієї штуки! — сказав я, підкидаючи свою важку палицю.

— Це справді недобрий чоловік, — відповіла мати. — Проте якщо тобі коли-небудь і доведеться його зустріти, розмовляти з ним треба не ціпком.

— Згоден, матінко, але зрештою це, може, найпереконливіший доказ, на який зважить будь-який дурень, рятуючи свою шкуру.

— Ти дуже квапишся похизуватися силою, Томасе, — з усмішкою сказала мати і поцілувала мене. — Не забувай старого іспанського прислів’я: “Хто б’є останнім, той б’є дужче!”

— Але ж є й інше прислів’я, матінко: “Бий, поки тебе не вдарили!” І на цьому я з нею попрощався.

Коли я вже віддалився кроків на десять, щось немов штовхнуло мене, і я обернувся, сам не знаючи чого. Мати стояла на порозі у прочинених дверях. Її струнка постать була ніби облямована зусібіч білими квітами, що в’юнилися по стінах старого будинку. На голові у неї, як завжди, була біла мереживна мантилья, зав’язана під підборіддям. Невідь-чому ця мантилья на якусь мить видалася мені здалека похоронним саваном. Я здригнувся від такої думки і поглянув в обличчя матері. Вона дивилася на мене сумно і ніжно, немов прощаючись назавжди.

То було востаннє, коли я бачив її живою.

Розділ III
ПОЯВА ІСПАНЦЯ

А зараз я маю трохи переповісти свої власні успіхи. Як я вже казав, мій батько зажадав, щоб я став лікарем. Тому, закінчивши в Норіджі школу і повернувшись додому, — на той час мені минав уже шістнадцятий, — я узявся вивчати медицину під керівництвом одного місцевого