Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Я знову відчуваю себе молодим, і тепер, якщо доля буде до мене прихильна, я спробую розповісти історію свого життя, перш ніж полишу земну юдоль і порину у вічний спокій на сільському цвинтарі.
Я давно вже почав свою оповідь, але поки ще була жива моя люба дружина, що полишила мене зовсім недавно, минулого Різдва, завершити її я все одно б не зміг. Щиро кажучи, моя дружина любила мене так, як, я гадаю, мало кого любили. Мені поталанило. Але в моєму минулому було багато такого, що затьмарювало її любов і викликало ревнощі, а саме — до мертвих. Утім, ці почуття випогоджувалися в її благородній душі в найщиріше і повне прощення. Серце моєї дружини краяло інше таємне горе, і я це знав, хоча сама вона ніколи нічого не говорила.
У нас народилася лише одна дитина, та й та померла немовлям. Скільки дружина не благала Бога послати їй ще дитину, всі благання її лишалися марними, і я, згадуючи слова Отомі, мав дуже великий сумнів у тому, що ці благання допоможуть. Але дружина моя знала, що колись за океаном у мене були діти від іншої жінки, яких я любив і яких завжди любитиму до скону, хоча всі вони померли багато років тому, і це краяло їй душу. Вона могла вибачити, що я був одружений з іншою, але те, що ця жінка народила мені дітей, які були все ще дорогі моєму серцю, — цього вона, навіть усе простивши, забути не могла, бо сама була бездітна.
Я чоловік і не можу збагнути до решти її туги. Та й хто збагне любляче жіноче серце? Але було саме так. Якось ми навіть посварилися через це, посварилися вперше і востаннє.
Трапилося це другого року по нашім весіллі, через кілька днів після того, як ми поховали на дитчингемському цвинтарі наше дитя. Якось уночі, коли я спав поруч із дружиною, мені приснився дивовижно яскравий сон. Мені снилося, що довкола мене зібралися всі мої сини, усі четверо, і найстарший тримав на руках мого первістка, немовля, що померло під час великої облоги. Вони прийшли до мене, як частенько приходили в ті часи, коли я правив народом отомі в Місті Сосен, вони говорили зі мною, обдаровували мене квітами і цілували мені руки. Я милувався їхньою снагою і красою, і гордість переповнювала моє серце. Уві сні мені здавалося, ніби я нарешті позбувся великого горя, ніби я знову зустрів моїх коханих діток, яких колись втратив. Та ба! Що може бути жорстокішим за пробудження? Сновидіння, ніби глузуючи з нас, воскрешають мертвих, повертають нам тих, хто дорогий, а потім тануть і залишають нас в іще більшій скорботі.
Так от, мені примарилося подібне, й уві сні я розмовляв зі своїми дітьми, голублячи їх, поки, нарешті, не прокинувся. І тоді, відчувши весь біль утрати, я гірко заридав. Уже світало. Проміння серпневого сонця заглядало у вікно, а я все ще лежав знеможений і плакав. Оточений примарами сну, я повторював крізь сльози імена тих, кого вже ніколи не побачу. Я сподівався, що дружина моя спить, але вона прокинулася і чула, як я розмовляв з небіжчиками уві сні. І хоча я вимовляв деякі слова мовою отомі, решту я проказував англійською, а знаючи імена моїх дітей, дружина все зрозуміла. Раптом вона зіскочила з ліжка і стала переді мною. Очі її пломеніли таким гнівом, якого я зроду не бачив. Але і цього разу він майже в одну мить перемінився на сльози.
— Що з тобою, люба моя? — запитав я здивовано.
— Гадаєш, мені легко чути оте з твоїх вуст? — сказала вона у відповідь. — На тому не край, що я пожертвувала заради тебе своєю молодістю і була вірна тобі навіть тоді, коли геть усі вважали тебе загиблим! Про те, як ти сам беріг мені вірність, тобі краще знати. Але хіба я хоч колись дорікнула тобі, хоча ти забув мене й одружився на дикунці?
— Ні, моя мила. Але ж і я ніколи тебе не забував, — ти це чудово знаєш. Мене тільки дивує, що ти ревнуєш до тієї, якої давно вже немає!
— Хіба до мертвих ревнують? Можна боротися з живими, але як подолати любов, яку смерть зробила зразком досконалості, а отже — безсмертною? Саме це я тобі прощаю, бо можу позмагатися з тією жінкою. Адже ти був моїм до неї і залишився моїм опісля. Але діти, діти — це інша річ! Діти були тільки її і твоїми. І я знаю, що ти любив їх живих, любиш їх мертвих і любитимеш їх вічно, якщо тільки зустрінешся з ними на тому світі. А я вже знеможена. Я постаріла за ті двадцять з гаком років, поки чекала тебе, і тепер я вже не подарую тобі інших дітей. Я принесла тобі одного, але Бог прибрав його, мабуть, щоб я не була надто щаслива. Ти навіть імені його не згадав з-поміж тих інших дивних імен! Моя бідолашна крихітка була для тебе надто малою!..
Тут вона залилася слізьми, а я визнав за краще промовчати, бо справді між тими дітьми і цією дитиною була велика різниця: усі мої сини, за винятком первістка, померли майже юнаками, тоді як наше немовля не прожило і двох місяців.
Так от, коли королева вперше подала мені ідею написати історію мого життя, я відразу пригадав про цю сварку зі своєю коханою дружиною. Я не міг написати правду, бо мені довелося б умовчати про ту, яка також
