Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— Отож, — сказав наостанок настоятель, — я прошу вас забрати свого сина, нехай він потрапить на багаття якимось іншим шляхом, аніж із воріт бангійського монастиря!

Чи треба казати, що від усього цього дід мало не сказився. Затим трохи втішився і, ухопивши дубця, хотів надавати синові духопеликів. Але хіба він міг подужати дев’ятнадцятирічного здорованя, який вирвав палицю з батькових рук та й пожбурив її далеченько. А на додачу ще й сказав, що будь-кому піднімати на нього руку — зась, нехай це буде хоч сто разів його батько, та й подався геть, аж моєму дідові та настоятелю і мови забракло.

Щоб довго не тягти, розкажу, чим усе скінчилося. Мій дід із настоятелем зметикували, що хлопець ґедзається, певне, через те, що накинув оком на гарненьку доньку мірошника з вайнфордського млина. Може, так воно й було, а може й ні. Та яке це має значення, адже дівка невдовзі вискочила заміж за м’ясника з Беклса і померла через скількись там часу, дев’яноста п’яти років. Але чи правдивий був здогад, чи ні, але мій дід справедливо розміркував, що розлука є найнадійнішим засобом від любові, отож вони з настоятелем надумали відіслати хлопця до Іспанії, в один із монастирів Севільї, у якому брат настоятеля був абатом, щоб хлопець переказився та й забув про дочку мірошника і про всілякі світські спокуси.

Дізнавшись про цей рішенець, мій батько пристав на це досить охоче: хоча був молодий, однак дуже хотів світу побачити, хоча би з віконця монастиря. Отак він і подався за моря.

Кажуть, що мій дід на прощання аж сльозу пустив, немов знав, що більше вже не побачить сина.

Через півтора року після того, як батько відплив з Ярмута, від абата севільського монастиря надійшов лист до настоятеля монастиря Святої Марії Бангійської. У ньому абат повідомляв, що хлопець утік з монастиря, не залишивши жодних слідів. Ця звістка неабияк засмутила діда, проте він нічого не сказав.

Минуло ще два роки, і до мого діда дійшли нові чутки. Переказували, буцімто його сина спіймали й передали до рук Святого судилища, як за тих часів називали інквізицію, і він закатований у Севільї. Почувши це, дід розридався і прокляв себе за божевільну думку навернути до церковної кар’єри того, хто не мав до цього ані найменшого потягу, що й призвело до мученицької смерті єдиного сина. Після цього він розсварився з настоятелем монастиря і перестав давати пожертви. Але все-таки в його серці жила надія, що його син живий, бо за два роки перед смертю він говорив про нього так, немовби той був живий і залишив йому у спадок маєтність і землю.

Але дивовижно те, що дід таки вірив не марно. Якоїсь днини, років через три після його смерті, у ярмутському порту зійшов на берег не хто інший, як мій батько, проблукавши світом майже вісім років. Він прибув не сам: разом із ним з корабля зійшла його дружина, чарівна молода жінка, яка згодом стала моєю матір’ю. Вона була іспанкою з благородної сім’ї, уродженкою Севільї, і її дівоче ім’я було донья Луїса де Гарсіа.

Я так і не знаю, що пережив мій батько за ті вісім років. Сам він ніколи про це не згадував. Проте дещо все-таки стало відомо.

Отже, він справді побував у руках інквізиції, бо якось ми купалися в затоці Уейвні, неподалік від нашої садиби, і я завважив, що його груди і руки посмуговані довгими шрамами. Я запитав його, що то за шрами. Його лагідне обличчя почорніло від ненависті, і він заговорив швидше до самого себе, аніж до мене:

— Це мітки дияволів. Це вони таке скоїли з волі самого сатани, який бродить по землі і панує у пеклі. Слухай, синку! Є така країна — Іспанія. Там народилася твоя мати, і там слуги диявола кидають на тортури чоловіків і жінок. Там вони спалюють людей живцем в ім’я Христа! Мене зрадив той, кого я називаю сатаною, хоч він молодший за мене на три роки, і я потрапив у лаписька дияволів. Ці шрами залишили на моєму тілі їхні кліщі і розпечене залізо. Вони б спалили мене живцем, якби твоя мати не допомогла мені втекти! Але такі речі — не для вух дитини. Нікому не кажи, Томасе! У інквізиції руки довгі! Ти наполовину іспанець — про це свідчать твої очі і колір шкіри. Але хай серце твоє залишиться серцем англійця, що його не здолає ніяка чужоземна спокуса! І нехай у твоїм серці палає ненависть до всіх іспанців, окрім твоєї матері, і дивися, щоб кров її не узяла в тобі гору над моєю кров’ю!

Я був тоді ще дитиною і майже нічого не второпав з того, що почув. Зате пізніше я зрозумів це надто добре. Що ж до батьківської поради приборкати в собі іспанську кров, то я завжди старався цього допевнити, бо знав, що саме ця кров штовхала мене на нешляхетні вчинки. Вона розпалювала в моїй вдачі затятість або швидше упертість, і лише вона збурювала в мені негідну християнина ненависть до тих, хто колись заподіяв мені зло. Я дуже прагнув позбутися цих вад, проте шила в мішку не втаїти.

У нашій сім’ї було троє дітей: мій старший брат Джефрі, я і сестричка Мері, яка була на рік молодша за мене. Більш чарівного і ніжного створіння годі й уявити.

Ми були щасливими дітьми. Батько і мати пишалися нашою вродою, що викликала заздрість інших батьків. Я був темніший од усіх, смаглявий майже до чорноти, а в Мері іспанська кров відчувалася лише в її прекрасних оксамитових очах, та у барві щік, рум’яних, як стиглі яблучка. Через чорне волосся і смаглявість мати частенько називала мене своїм маленьким іспанцем. Але це вона робила потай, коли батька не було поблизу, бо такі слова дратували його. Вона так і не засвоїла англійської, хоча батько не дозволяв їй говорити при ньому іншою мовою. Зате коли його не було,