Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

була моєю дружиною, про Отомі, дочку Монтесуми, принцесу народу отомі, і про дітей, яких вона мені народила. І от я поклав тоді зовсім не братися за перо бо, хоч ми майже не говорили про це упродовж прожитих разом років, я знав, що моя Лілі нічого не забула, і ревнощі її, досить тонкі і причаєні, не тільки не згасали з часом, а, навпаки, зростали. Написати ж про все так, щоб дружина моя нічого не знала, я не міг, бо до останніх днів вона стежила за кожним моїм кроком і, здається, навіть читала мої думки.

Отак ми і старілися разом, і роки спливали собі потихеньку. Ми рідко згадували про той шмат життя, коли втратили одне одного, і про те, що тоді сталося. Але все добігає свого кінця. Моя дружина померла раптово уві сні на вісімдесят сьомому році життя. Я поховав її із глибокою тугою, проте скорбота моя не була невтішною, бо я знав, що скоро зустрінуся і з нею, і з усіма, кого колись так любив.

Там, на небесах, чекають на мене моя мати, і сестра, і мої сини; там чекає мене мій друг Куаутемок, останній імператор ацтеків, і багато інших соратників по зброї, що випередили мене; і там же, хоча вона в цьому сумнівалася, зустріне мене моя прекрасна, горда Отомі. На небесах, яких я сподіваюся досягти, всі гріхи моєї юності і помилки зрілого віку поринуть у забуття. Кажуть, що там немає ні заміжніх, ні одружених, і це дуже добре, бо інакше я просто не уявляю, як ужилися б між собою обидві мої дружини, горда дочка Монтесуми і ніжна дочка англійського сквайра[69].

Але — час уже й почати мою історію.

Розділ II
СІМ’Я ТОМАСА ВІНҐФІЛДА

Я, Томас Вінґфілд, народився тут, у Дитчингемі, у тій самій кімнаті, де зараз пишу. Мій отчий дім був збудований або ґрунтовно перероблений за часів царювання Генріха VII, але вже задовго до цього на тому ж місці стояла якась будівля. Тут колись жив сторож виноградника. Віддавна схили пагорба, на якому стоїть наш будинок, омивали хвилі затоки, а може, й відкритого моря. За часів ерла[70] Бігода весь пагорб був порослий виноградниками; мабуть, клімат був лагідніший або виноградарі минулих століть вправніші. Відтоді минуло чимало часу, виноградні кетяги давно вже перестали тут визрівати, проте назва “Графський виноградник” так і залишилася за всією цією місциною між нашим будинком і цілющим джерелом, яке б’є з-під землі за півмилі звідси; щоб викупатися в його водах, люди приїжджають навіть з Норіджа і Лоустофта. Але і дотепер тутешні сади, захищені від східних вітрів, зацвітають на два тижні раніше, ніж у всій окрузі, і навіть у травневі приморозки тут можна ходити без плаща, тоді як на вершині пагорба, за якихось двісті кроків, дрижаки пробирають навіть під хутряною курткою.

“Сторожівка” — так зазвичай називали колишню будівлю, — була спочатку звичайним сільським будинком. Обернений вікнами на південний захід, він опосівся так близько від берега, що здавався греблею, яку от-от затоплять хвилі Уейвні, що текла з-поміж лук і пасовиськ. Але це враження хибне. Хоча восени у сутінках усе огортає імла і під час повені річка іноді заливає на задньому дворі стайні, — наш будинок на фундаменті з піску і гравію вважався найзручнішим житлом у всій парафії. Збудований з червоної цегли, він здається водночас химерним і дуже затишним зі своїми численними зубцями і башточками на даху, що потопають улітку серед в’юнких троянд та плюща. З вікон видніється чудовий краєвид на луки і пасовища, барви яких безупинно міняються залежно від пір року і години дня, і на червоні дахи Бангі і на лісову крайку, що оточує іршемські землі. Є, звичайно, в нашій місцині будинки куди показніші й пишніші, але цей старий будинок дорожчий мені над усе, бо я тут народився, тут жив і тут сподіваюся померти. Але час розповісти про свою сім’ю.

Передовсім я хотів би наголосити — і не без гордості, бо хто з нас не пишається старовинним ім’ям, яке нам дарує випадковість народження? — що я належу до роду Вінґфілдів, з Вінґфілдського замку в Суффолку, розташованого звідси за якихось дві години їзди верхи. Колись за старих часів спадкоємиця Вінґфілдів вийшла заміж за такого собі де ля Поля, сім’я якого вельми знана в наших краях: останній з де ля Полів, Едмунд, граф Суффолкський, за часів моєї юності був страчений за зраду. Так от, замок Вінґфілд разом із спадкоємицею перейшов до де ля Поля. Проте в околицях залишилося кілька родин із побічних гілок старовинного роду Вінґфілдів.

Мій дід, людина з кебетою, скидався швидше на селянина, ніж на сквайра, хоча й походив з дворянського роду. Саме він і купив той будинок з прилеглими до нього землями і зажив деякої маєтності, переважно завдяки ощадливості і вдалим шлюбам — маючи лише одного сина, він був одружений двічі, — а також завдяки торгівлі худобою.

Як на те, дід мій був побожний майже до святенництва і будь-що хотів зробити свого єдиного сина священиком. Проте мій батько не мав ані найменшого потягу до цього. Марно дід день у день наставляв його на шлях істинний — то прикладами зі Святого письма, то замашним дубцем, який і дотепер висить у мене над каміном у вітальні. Скінчилося усе це тим, що хлопця послали до бангійського монастиря, де він повівся так, що не минуло й року, як настоятель зажадав, щоб батьки забрали його і самі прилаштували хлопця до якогось діла. Настоятель сказав, що парубок не тільки давав привід перемивати кісточки у парафії, бо частенько тікав з монастиря в усілякі непотребні й розпусні місця, але дійшов до такого зухвальства, що наважився ставити під сумнів навіть Святе письмо. Уявіть собі, він твердив, буцімто в статуї діви Марії, що при каплиці, немає