«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Мельки глянувши на писанину Анісімової, Наталя сховала папір у стіл, а потім спитала ніби між іншим:

— Отже, Костянтин Михайлович приходив до вас із Сільвою?

Анісімова кивнула головою, але одразу ж, зрозумівши свою помилку, впилася в Наталю сповненим ненависті поглядом.

— Який Костянтин Михайлович?

— Савицький, доцент кафедри судової медицини і обласний судмедексперт. Ви ж про нього розповідали. І про його «Волгу» блакитного кольору, — глумливо мовила Наталя.

— Не знаю я ніякого Савицького! — вигукнула Анісімова. — Шеф він.

— Звісно, ви хотіли, щоб ми прийняли його за Шефа, — жорстко мовила Наталя. — Тільки він не Шеф, Дарино Федорівно, і ніколи ним не був.

— Полюбовника свого хочеш вигородити? — крізь зуби процідила Анісімова.

— Хочу, — розсміялася Наталя. — Ось бачите, Дарино Федорівно, як багато ви знаєте про нього. Про нього і про мене. Скажу по секрету: він уже мій чоловік. Як же мені не вигороджувати його, самі подумайте. Ви вигороджуєте Шефа, а я — Савицького. Кожен вигороджує того, хто йому ближчий. Правда ж?

Наталя помітила, що Анісімова тягнеться до важкого прес-пап’є. Вона вчасно перехопила її руку, і Анісімова, зойкнувши, сіла на підлогу. Це був її черговий «номер».

— Встати! — наказала Наталя, дивлячись прямо в очі обвинувачуваній.

Та неквапливо підвелася, позадкувала до стіни.

— Збиткуєшся, руда? Зраділа, що на слові мене підсікла? Очі свої рисячі батьківські запалила. Блимай ними скільки завгодно! Не боюсь я тебе! Батька твого боялась, а тебе не боюсь, хоч ти й схожа на нього: і волосся, і очі, і голос — викапаний батечко. Тільки він ніколи горлом не брав — говорив тихо, але так, що в людей кров у жилах крижаніла.

— Що ви белькочете, Анісімова? — зблідла Наталя. Звідки Анісімова знає її батька? Невже вона каже правду? Ні, це чергова провокація. Яка негідниця! Знає, куди цілити. Із Савицьким не вийшло, то з другого боку вдарила — з того, який нічим не захищений…

— Ну от що, Анісімова, — насилу стримуючись, мовила Наталя. — З мене досить ваших інсинуацій. Розмовляти з вами я більше не бажаю. Та це не означає, що з вами не розмовлятимуть інші.

— Стривайте, Наталю Сергіївно, — блискавично змінила тон Анісімова. — Не поспішайте викликати конвой. Встигнете. Мені відомо, що означає латинське слово інсинуаціо — наклеп, брехня, вигадка. І якщо давати оцінку моїй заяві про Савицького, то її справді можна охарактеризувати як інсинуацію. Але зрозумійте й мене: нове звинувачення, яке ви ладні мені пред’явити, надто серйозне, щоб я не спробувала одвести його… Пер фас ет нефас[8], якщо ми вже перейшли на латинь…

Наталя не вірила своїм вухам: це говорить Анісімова — двірничка, що утримувала кубло розпусти, спекулянтка, п’яничка? Та сама Анісімова, мова якої звичайно була пересипана жаргонними, напівграмотними словечками?..

— Але те, що я в хвилину надмірного хвилювання сказала про вашого батька, зовсім не інсинуація, — примруживши одне око, вела далі Анісімова. — Ні-ні, я більше нічого не скажу. Ви мені все одно не повірите. Найкраще про все це може розповісти вам сама Ірина Дмитрівна, ваша матінка.

— Звідки ви знаєте мою маму?! — не тямлячи себе, закричала Наталя.

— Спокійно, Наталю Сергіївно. Спокійно. Не треба хвилюватись. Якщо це так зацікавило вас, спитайте свою матір: «Ким доводився б мені Оскар Фріснер, особливо уповноважений Головного управління імперської безпеки, штурмбанфюрер СС, якби він, певна річ, лишився живий?»

Наталя не ввійшла — влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.

— Наталю Сергіївно, що трапилось?

— Наталю, що таке?

Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.

— Де Анісімова? — спитав Кравчук.

— У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.

— Та поясни, в чому річ?

Але Наталя нічого не могла пояснити — слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій — просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву. Це не тільки її, Наталина, таємниця, не тільки її, Наталин, біль; це таємниця і біль її мами. Ні, про це нікому!.. Вона сама в усьому розбереться.

Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.

— Треба їй сказати…

— Але ж Лежнєв…

— Я беру на себе, — каже Винник. — Це наша справа, і я за неї відповідаю.

Винник і Кравчук підходять до неї разом.

— Наталю, — обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, — Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано — нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким — не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький — не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.

Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали — Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер — нікому!