«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Одначе треба було починати допит, і Наталя постаралася зосередитись. Як вона й чекала, Анісімова попросила сигарети.

— Я не терплю диму, — сказала Наталя. — Після допиту віддам їх вам.

Анісімова не стала сперечатися. Вона поводилася незвичайно: сиділа згорбившись, розмовляла тихо. На її спотвореному обличчі алкоголічки застигла гримаса, що ледь нагадувала усмішку.

Наталя сказала, що прохання Анісімової про допит порушило план слідства: на сьогодні призначено очні ставки і вже викликали свідків.

— Те, що я хочу сказати, їх не стосується, — махнула рукою Анісімова.

— Тим краще. Тоді давайте спершу виконаємо цю, як ви самі розумієте, необхідну формальність, а потім я уважно вислухаю вас, Дарино Федорівно.

Анісімова не заперечувала. Чотири очні ставки пройшла швидко, оскільки нічим, крім іще чотирьох протоколів, не доповнили справи. Ні звинувачена, ні свідки не відмагалися, не викручувалися. Що було — те було. Свідки недобрим словом згадали Пашку-Трактора, який запропонував їм і їхнім приятелям зібратись у той нещасливий вечір на квартирі в Анісімової і навіть дав гроші на випивку, але сам не прийшов. До Анісімової особливих претензій не мали. Підтвердили свої попередні свідчення про те, що господиня тільки пила з ними горілку, а потім пішла спати. Всі визнавали аморальність вчиненого, присягалися більше такого не повторювати і слізно благали не повідомляти, що сталося, на місце їхнього проживання, роботи і навчання.

Кілька разів згадували ім’я Сільви Пєтухової. Хімічна брюнетка сказала, що Сільва була ініціатором тієї гидоти, яка мала місце після випивки. Анісімова цього свідчення не підтвердила, зіславшись на те, що дуже сп’яніла і пішла на кухню. Вона навіть обірвала брюнетку:

— Чого ти на Сільву гребеш? Вона непогана дівчина: добра, не нахабна — не така, як ти. Не пофортунило їй у житті, і в цьому вся причина… Жаліла я вас, через те й страждаю. Мені ж не було ніякого навару з усього цього. Склянка горілки та порожні пляшки.

Коли брюнетка пішла, Анісімова важко зітхнула і сказала Наталі:

— Знаю, осуджуєте мене. Мовляв, і така Дарина, і сяка. А ви в душу мою загляньте, життя моє розберіть. Може, тоді й по-іншому думатимете. Пияцтво? Розпуста? Правда — не заперечую. Але коли це почалося? Не знаєте? Тож-бо й воно! Ви на обличчя моє подивіться: рот скривлений, ніс набік, ліва щока до правої тягнеться. Потвора. Мара! Плюнути в таку пику, та й то не кожен захоче. А я ж не завжди була така. Скажу — сміятися почнете, я була красива. По-справжньому красива. Не вірите?

— Чому ж, вірю.

— До двадцяти восьми років я всього зазнала: голод, холод, війну; але мені було все байдуже: я була красива, — підперши рукою щоку, вела далі Анісімова. — Пішов од мене той, кого любила. Думала, кінець усьому. Їду на річку топитись, а зустрічні чоловіки очей з мене не зводять. Ці погляди тоді нове життя подарували. Веселе, відчайдушне. І полетіло моє життя на крилах срібних: усе погане, горопашне пропливало десь унизу, не торкаючись мене. Багатою не була — щасливою була. Таланило в усьому, будь-які двері одчиняла; куди хотіла повертала — не було мені перепони. Бо красива була! Я тоді не розуміла того — думала, випадково мене підхопив щасливий вітер; зрозуміла, коли обличчя втратила… Думаєте, брешу, вигадую?

— Я цього не думаю, — каже Наталя.

Вона й справді вважає, що цієї миті Анісімова говорить щиро. У коленкоровій папці, в тій, що передав їй Винник і що лежить у шухляді, є фото Анісімової двадцятирічної давності. Обличчя майже таке саме спотворене, хоча значно приємніше: не брезкле, без зморщок; коли уважно придивитися, можна знайти сліди колишньої принадності. І статура — на знімку Анісімова стоїть — зовсім інша: плаття, яке тріпотить на вітрі, підкреслює бездоганні лінії, поставу, жіночність. Так, вона була гарна. Через те дуже важко, майже неможливо повірити тюремному лікареві, що ця потворність — наслідок невдало зробленої пластичної операції. Невже молода жінка могла з власної волі — хоч би які були на те причини — піти на таку складну операцію?..

— Це сталося взимку сорок четвертого, — розповідає тим часом Анісімова. — Попала я в аварію поїзда. Вдарило мене фізіономією у віконне скло, та так, що я його вибила. Спочатку не відчувала болю. Рачки виповзла з вагона, уткнулася обличчям у сніг, щоб кров угамувати, і знепритомніла. Прийшла до тями в лікарні, вся в бинтах. Довго мені дзеркала не давали. Та якось уночі я тихенько витягла у сусідки пудреницю з дзеркальцем, вискочила в коридор, на світло, глянула… Матінко моя, — аж страшно стало. Так страшно, що й сказати не можу. Не доведи господи нікому таке пережити… Дайте закурити, Наталю Сергіївно.

Вона опускає голову, змахує сльозу. Наталя мимоволі відчиняє шухляду, де лежать сигарети, але одразу ж, немовби обпікшись, засовує її.

— Закурите потім, Дарино Федорівно. Гомоніти нам ще довго, а в мене голова паморочиться від тютюнового диму.

Анісімова крадькома кидає на Наталю вивчаючий погляд і знов похнюплюється, притуляє до очей носовичок. Наталя удала, що нічого не помітила. Насправді ж спритно обставлене жалібними словами прохання звинуваченої, її скоса кинутий погляд стривожили Наталю: вона мало не попалася на гачок. Поєдинок почався.

— Я слухаю. Слухаю вас, Дарино Федорівно. Розповідайте.

— Що ж тут розповідати! — перестає витирати сльози Анісімова. — Після того нещастя втекла я від самої себе, від усього, що могло нагадати моє колишнє обличчя. Була в Сибіру, на Далекому Сході, потім у Магаданську область завербувалася. Працювала де попало: була продавцем, буфетницею, кухаркою, комірницею. Почала пити. Горілка хоч і ненадовго, а все-таки дає забуття… Чоловіки? Були й чоловіки. Такі, що на обличчя не дивляться. Навіщо, спитає? — вони були потрібні мені? Розважити себе хотіла: ось, молив, не така вже ти страхолюдина, якщо на тебе ще й охочі є. Знаю — все це самообман. Та мені тоді він був потрібен, без нього не вижила б. А потім зустріла одного, який не злякався мого обличчя. Брехати не буду — не подобався він мені, навіть бридкий був