«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев
Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.
— Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом— моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?
— Не працювала я там. Це якась помилка.
— Помилка, — незворушно повторює Винник. — Тоді погляньмо на інший документ.
В цей час у двері зазирає Лежнєв.
— Ви довго ще працюватимете? — запитує він Наталю.
— Та ось… — не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.
— Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, — каже Лежнєв.
— Я подзвоню, — випередив Наталю Кравчук.
Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.
Тим часом Винник бере з папки телеграму.
— Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? — звертається до Анісімової.
— Читайте.
— «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953–1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім — фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?
— Не треба, — Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. — Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?
— Не зовсім, — усміхнувся Кравчук. — Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?
— Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.
— Але ж Щербак була ваша приятелька.
— Ну то й що?
— Соромити вас, мабуть, марна річ? — каже Наталя.
— Авжеж, — кривить рота Анісімова.
— Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.
— Стаття 211, — примружується Анісімова, — рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.
— А ви непогано обізнані!
— Треба ж знати, на що йдеш, — посміхається Анісімова.
— Оскільки ми вже торкнулися минулого, — каже Винник, — давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?
— В лютому 1944 року.
— Де це було?
— Між Аткарськом і Саратовом.
— Яким поїздом ви їхали?
— Москва — Саратов.
— Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, — Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.
Анісімова закурює ще одну сигарету.
— Не хочете відповідати? — питає Наталя. — Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?
— Підожду, — кривить рота Анісімова. — Мені нема куди поспішати.
Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.
Винник і Кравчук переглядаються.
— Начебто все, — обзивається Винник.
Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.
— Капітан Кравчук, — басом каже він у трубку. — Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.
Він кладе трубку і звертається до Наталі:
— Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.
— Я стомилася, — підводиться з стільця Анісімова. — Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.
— Це ненадовго, Дарино Федорівно, — підбадьорює її Винник. — А йти нам три кроки по коридору.
Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.
Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…
А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:
— Не впізнаєте мене?
Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.
— Не пригадую, — каже. — А взагалі обличчя знайоме.
— Ми давно не бачилися з вами, — киває Лежнєв. — Чверть віку минуло відтоді — немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.
Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.
— Не вийде, — цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. — Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!
Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.
— Справді, — згоджується він, — нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.
— Ви не маєте права! — верещить Анісімова. — Це образа!
— А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.
— Я вам