Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге

Джонс узяв Моллі за руку і стиха промовив:

— Заспокойся, Моллі, хіба ти не знаєш свого друга? Я бажаю тобі щастя. Звірся на мене, і господь благословить тебе.

Не сказавши більше жодного слова, він одчинив сінешні двері, і незабаром до кімнати вдерлася ціла зграя матросів. Від цього видовиська Блеверпул остаточно втратив мужність. З пістолетами за поясами, з сокирами і абордажними крюками в руках, матроси справляли враження дикої банди. Вигляд декого з них свідчив, що їм уже давно час бути на шибениці. Команда являла собою дивну суміш усіх націй. Це були люди, яких закон примусив покинути батьківщину. Були серед них і такі, що вешталися по світу, шукаючи задоволення своїх пристрастей. Не маючи іншого виходу, вони згуртувалися під прапором свободи і билися за неї з незламною хоробрістю, хоч і керувалися при цьому здебільшого почуттями пожадливості й помсти. Так і йшли вони за Полем Джонсом, поділяючи з ним його щастя й славу.

Побачивши ножі та сокири, Моллі скрикнула і впала непритомна на руки своєї матері. Блеверпул пригорнув обох до себе, а Ральф Сортон, стиснувши кулаки, став поперед них. Щождо Вілбі, то він зблід, неначе мрець, і впав у крісло, благаючи пощади.

— Хто з них потрібен капітанові? — запитав матрос із срібною люлькою в зубах…

— Он він лежить у кріслі, обербоцмане, — відповів Девід. Він одним рухом поставив на ноги купця, що жалібно скиглив, і штовхнув його до решти матросів, які випхнули його з будинку.

— А зараз, — наказав Девід, — ходімо. І годі скавучати.

— Друже, — благально вигукнув Блеверпул, — чи не можна нам лишитися тут? Чи не розчулять ваше серце п'ятдесят, ні, сто соверенів[3], сотня дзвінких золотих монет?

Непохитний Девід погрозливо стиснув кулаки, а його обвітрене обличчя стало ще потворнішим.

— Коли б не розпорядження капітана про вашу цілковиту недоторканність, то ви давно б уже дістали по заслузі за ці слова, — гримнув Девід. — Не огинайтеся, ви ще не знаєте, що таке наказ Джонса! Замикайте, чоловіче, двері і йдіть, куди наказано. На «Мисливці» вам буде краще, ніж цій тісній, продимленій халупі.

Блеверпул зрозумів, що доведеться таки підкоритися. Він замкнув усі двері, і заарештована сім'я, супроводжувана чотирма озброєними здорованями, тяжко зітхаючи, рушила за Девідом.

— А ти, хлопче, — звернувся Девід до Ральфа, схопивши його за барки, коли Сортон спробував пручатися. — Якщо хочеш зостатися живим, то слухайся.

— Коли б не ця бідолашна сім'я і якби зі мною були тут хоч троє моїх друзів, ви побачили б, як в Англії поводяться з розбійниками, — пробуркотів Ральф.

— Ну й дурні ви люди, — спокійно зауважив Девід. — Чванитесь і брешете навіть тоді, коли смерть бере вас за горлянку. Хай буде проклята ваша Англія! Скажи ще слово, і воно буде останнім.

— О Сортон, замовкніть хоч заради мене, — тихо промовила Моллі.

— Над нами десниця божа, — пробурмотів Блеверпул. — Що буде, то й буде. Хоч Поль Джонс і став негідником, він не вб'є старого друга свого батька.

Швидко наблизившись до скелястого узбережжя, група людей спустилася до моря. Навколо панувала темрява, дув пронизливий вітер, здіймаючи на морі велетенські хвилі, які здавалися ще більшими при тьмяному світлі місяця. У бухті, оточеній скелями, море було спокійніше. У темряві можна було помітити контури трищоглового корабля, що гордовито погойдувався на хвилях. На борту його горів самотній вогник. Пройшовши вкритий морською піною кам'янистий берег, полонені, супроводжувані обербоцманом, наблизилися до скелястого виступу, з-за якого їм назустріч вийшли двоє невідомих. Один з них тихо свиснув. Девід відповів. Тоді пірати зійшлися докупи, пошепки про щось розмовляючи між собою. Раптом штурман схопив Моллі, неначе дитину, на руки, інший матрос зробив те ж саме з Мері. Обидві жінки скрикнули з переляку.

— Згляньтеся, — благала Мері. — За віщо ви хочете вбити нас?

— Дурне створіння, — пробурмотів Девід. — Кому потрібна ваша смерть? Ми хочемо посадовити вас у човен. Він стоїть отам за скелею. Жінок ми перенесемо, а інші дістануться до нього самі по воді.

Незабаром швидкий човен помчав їх усіх до корабля.

Поль Джонс у супроводі тремтячого Вілбі прямував до Уайтхейвена. Був пізній час, жителі спокійно спали, і гадки не маючи про небезпеку, що загрожувала місту з того часу, як в ньому з'явився хоробрий пірат. Матросів з «Мисливця» ніде не було видно: під проводом свого товариша, який добре знав місцевість, вони підкралися до розташованих у гавані фортів, маючи на меті дочекатися у безпечній схованці свого ватажка. Поль Джонс, взявши під руку купця, неначе приятеля, то мугикав собі під ніс якусь пісеньку, то розповідав Вілбі про своє дитинство. Він навіть пригадав вірш, який ще в юнацькі роки присвятив гарненькій Моллі.

— Як бачите, пане Вілбі, — говорив Джонс, — у мене вже в дитинстві виявився талант до романтики. Я часто сидів на березі моря і, з насолодою слухаючи ревіння розбурханої стихії, проводжав заздрісним поглядом кораблі, які з'являлися і зникали на обрії. В такі хвилини я мріяв про красень-корабель, з бійниць якого грізно виглядають гармати. Я уявляв себе капітаном, що в розпалі бою, під зливою куль спокійно віддає накази і, показуючи приклад своїм матросам, першим із зброєю в руках кидається на палубу ворожого корабля, знищуючи все на своєму шляху. На мені була благенька куртка, але я забував про це. Розпалена фантазія робила мене героєм і поетом. Моллі перетворювалася на принцесу, яку я визволяв з неволі, на голові в милої чарівної дівчинки сяяла. корона. Безліч разів я присягався, що Моллі стане моєю дружиною, навіть коли б мені довелося перемогти усіх велетнів і злих карликів. І ось я повернувся сюди. Якийсь дивовижний збіг обставин звів мене з Блеверпулом — я не сподівався зустріти його тут, бо думав, що він і досі живе в Шотландії. Проходячи повз будинок Блеверпула, я випадково помітив у вікні дівчину в сльозах і пізнав Моллі. Потім я довідався, що її примушують