Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге

Здавалося, прокинулось усе місто. Напіводягнені матроси з інших кораблів, сівши у човни, вдерлися на бриг пана Вілбі і скинули в море палаючу смоляну бочку. Інші судна швидко відійшли одне від одного. Тільки тому, що вітер зненацька вщух, спільними зусиллями пожежу вдалося швидко погасити.

На вулицю висипали городяни, солдати, матроси. Над містом знявся страшенний галас. Дехто ніяк не міг збагнути, що ж сталося. А люди перепитували одне одного, не вірячи і не бажаючи вірити почутому. Тимчасом над містом зійшло сонце, і в його промінні люди побачили біля східного порту два баркаси, які відчалили од берега в ту мить, коли рота солдатів кинулася до східного порту.

Солдати відкрили вогонь, але їх постріли не завдали ніякої шкоди човнам, які встигли відійти на значну відстань. Люди, що затрималися в порту, чули тріумфуючі вигуки піратів, бачили, як ті розмахували своїми сокирами. Зненацька із-за скелі з'явився великий парусник.

Пізнавши в ньому піратський корабель, хоробрі англійці вибухнули прокльонами. Пушкарі кинулися до гармат, але всі вони, за винятком трьох, які не становили небезпеки для піратського корабля, були зіпсовані. Капітан Пленкетт піднявся на борт «Селезня», і незабаром там почулися свистки боцмана та барабанний дроб. Команда готувалася до бою. В цей час на березі з'явилася міська знать: бургомістр із членами магістрату, дами з вищого світу. Їх вітав капітан Пленкетт, який мав репутацію дуже ввічливої людини. Посміхаючись, капітан запросив усіх піднятися на корабель і помилуватися боєм, бо не мине й шести годин, присягався він, як триклятущого розбійника буде спіймано, а честь Старої Англії врятована.

Дехто з відважних городян пристав на то пропозицію, іншим вона здалася трохи небезпечною, хоч ніхто не мав сумніву в тому, що вже сьогодні вони побачать страшного пірата.

Тимчасом зовсім розвиднілося. «Селезень» вийшов у море і там закінчив останні приготування до бою. Пагорби навколо бухти були вкриті людьми. Не відриваючи очей, всі стежили за піратським кораблем, який прямував до острова Мен. Час від часу він зупинявся, згорнувши вітрила, немов чекаючи переслідувача, потім знову напинав їх, ніби для того, щоб показати свою швидкохідність. На борту піратського судна був зразковий порядок. Одні матроси поралися біля парусів, гармат і ящиків з боєприпасами; інші готували зброю, розкладаючи її на верхній палубі навколо головної щогли. Офіцери уважно стежили за всіма роботами, чекаючи капітана, який перевіряв перед боєм внутрішні приміщення корабля. Нарешті він піднявся на палубу і, пильно оглянувши кожний парус, кожний канат на щоглі, кожну гармату, задоволено посміхнувся.

Матроси припинили роботу і, зібравшись купками, захоплено позирали на свого капітана — в його рішучому погляді світилася непохитна впевненість у перемозі. Джонс стояв на палубі у блакитному, гаптованому золотом камзолі з великими еполетами, на голові у нього красувався капелюх з пером, на боці висіла коротка шабля із золотою рукояткою. Джонсові головорізи з обвітреними, часто спотвореними обличчями, одягнені у грубий просмолений одяг, пишалися своїм ватажком.

Дивна влада, яку мав над піратами Джонс, особливо відчувалася тоді, коли він був серед них. Здавалося, ці люди здатні поважати тільки кривавого і жорстокого злочинця, а про Джонса йшов саме такий поговір. Тимчасом пірати ще нижче схилялися перед вродою капітана, бо знали, що в його ніжному усміхненому обличчі, в його граціозній постаті живе дух і сила велетня і що саме завдяки цим якостям Джонс здійснив подвиги, які були під силу тільки найвідважнішим людям, обранцям долі.

На обличчі Поля Джонса грала посмішка. Погляд його великих очей сповнював навіть найчерствіші серця вірою і впевненістю. Проходячи між матросами, він кидав кілька слів, тут похваливши когось, там віддавиш наказ. І всі відчували, що капітан знає справу краще, ніж найдосвідченіший моряк. Показуючи на берег, Джонс промовив:

— Нам, правда, не вдлося спалити це гніздо, а тому всі миші повилазили із своїх нір, щоб подивитися, якої кари зазнає кіт. Але у вас добрячі кігті, і тому вже сьогодні ми повечеряємо качиною печенею.

Ці слова викликали невимовну радість. Раптом звідусіль почулося «ура» і несамовиті вигуки — це пірати вітали появу англійського військового корабля.

Поль Джонс наказав стюардові покликати гостей з своєї каюти. Іншому матросові звелів привести Вілбі. Незабаром всі вони піднялися на палубу — старий Блеверпул, його дружина, Моллі і Ральф Сортон. Хоч як чемно обходилися з ними, всі вони були стривожені за свою долю. Пап Вілбі мав надзвичайно пригнічений вигляд, хоч і намагався приховати свій настрій. Капітан щиро потиснув Блеверпулу руку, промовивши:

— Вибачте, пане Блеверпул, якщо вам через мене довелося пережити прикрі хвилини. Але несподівана зустріч з вами примусила мене втрутитись у ваші справи. Я не міг зробити інакше.

— Добре, добре, пане Джонс, — відповів Блеверпул, — що сталося, того не зміниш, кажуть люди, і не варт сперечатися про це. Але скажіть, що ви зробите з нами, бідолашними?

— Це залежить від вас, пане Блеверпул, — жваво підхопив капітан. — Ви були давнім другом мого батька і знаєте, що я часто присягався Моллі повернутись і одружитися з нею, коли вона піде за мене.

— Моллі судилася порядному чоловікові, якого, здається, скривдили, — суворо відказав Блеверпул.

— Але Моллі не любить його, — заперечив Джонс, — до того ж Вілбі зрікся її. Чи не так, пане Вілбі? Адже ви самохіть і остаточно зреклися Моллі?

— Так, — погрозливо промовив купець. — Я щиро бажаю взагалі ніколи не бачити будь-кого з вас.

Джонс звернувся до дівчини, взявши її руку в свою:

— Ну, Моллі, чи можу я мати якісь надії?

— Ніяких, коли вона хоче бути моєю дочкою, — рішуче вигукнув Блеверпул. — Хіба це можливо, щоб вона належала чоловікові, який воює проти власної батьківщини, який збирався спалити наше місто? Він не здійснив цього страшного злочину лише тому, що саме провидіння стало йому на перешкоді.

— Нерозважливий старик — м'яко промовив Джонс, — хай не чують твоїх слів інші, але ти по-своєму правий.

Знову взявши Моллі за руку, юнак пильно подивився на дівчину.

— Так, я бачу, що ти забула мене, Моллі, не зберегла кохання до друга дитячих літ своїх,