Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге

— Боже мій, капітане, — промовив квапливо Вілбі, — коли ваш гнів проти мене викликаний цією причиною, то я готовий усно і письмово засвідчити, що відмовляюсь од Моллі.

— Ні, справа не в тому, — відказав, сміючись, Джонс. — Хоч не можу утриматися, щоб не назвати вас безсоромною людиною. Адже Моллі — уособлення молодості й краси. Ви ж, безперечно, поважна, але вже не молода людина, щождо вашої вроди, то про це годі й казати. Крім того, Моллі — проста дівчина, яка не дістала міського виховання. Що ж скажуть про неї випещені уайтхейвенські дами? Правда, вона напрочуд гарна, личко у неї, мов троянда. Та хіба це може бути вирішальним для купця?

— Блеверпул — досить заможна людина, — наче виправдовуючись, сказав Вілбі.

— Так ось воно що, — сміючись, зауважив Джонс. — Тепер я розумію: вас приваблює також і ця обставина. Ви розумний чоловік, пане Вілбі, але в даному випадку ваші розрахунки виявилися хибними. У всякому разі, ви не можете одружитися з Моллі. По-перше, мої претензії більш давні, ніж ваші, по-друге, я беру до уваги, що ви зрікаєтесь дівчини.

— Я не хочу більше бачити її, — простогнав купець. — Але заради всього святого, скажіть, капітане, що ви хочете зробити зі мною?

— Тихше, любий Вілбі, — відповів республіканець. — Якщо ви будете поводитися розумно, даю вам слово — ми розпрощаємося як добрі друзі. А зараз ведіть мене у свій дім, щоб якнайшвидше уладнати нашу справу. Після цього ви супроводжуватимете мене деякий час, щоб трошки охолодити свою кров, а завтра вже будете вільні і зможете лаяти мене, скільки вам заманеться. Правда, такі люди, як ви, здатні швидше, ніж ваш нікчемний уряд, зрозуміти, що кожна скривджена людина, всякий поневолений народ має право відповідати на силу силою. Спаливши Уайтхейвен, я лише в незначній мірі віддячу Англії зате, що вона заподіяла нам.

Купець, тяжко зітхнувши, промовчав, а Поль Джонс говорив далі з ще більшим запалом:

— Ви — запеклий ворог свободи, а я в такій же мірі ненавиджу вас усіх, тому не будемо картати один одного. Кожен діє, як хоче і як може. Зараз, наприклад, ми з вами в однаковому становищі: ви один і я один. Уявіть собі, як нагородив би вас уайтхейвенський магістрат, коли б він мав змогу послати завтра в Лондон кур'єра з тріумфальним повідомленням: «Ми спіймали підлого розбійника Поля Джонса. Мерщій споруджуйте шибеницю для кривавого недолюдка!» А тимчасом я сподіваюся залишити вашу країну так само вільно й без боротьби, як і прибув до неї.

Відкинувши правою рукою полу плаща, він показав купцеві пістолет і гострий кинджал.

— При найменшій спробі зрадити мене, — стиха промовив Джонс, — цей ніж принесе вам смерть. Що станеться потім, я не знаю. Але будьте певні, ці крамарі ніколи не візьмуть в полон Поля Джонса.

Вілбі, захлинаючись, побожився, що не скаже нікому жодного слова. Ідучи вулицями заснулого міста, капітан розпитував свого супутника про розташування фортів, їхні гарнізони, кількість гармат у фортах, про англійський військовий корабель у порту і ще багато про що інше. Звернувши за ріг, вони зустріли перехожого. Це був високий на зріст чоловік, одягнений у блакитний сюртук із золотим гаптуванням на плечах, його хода свідчила, що він добряче хильнув. Привітавшись з купцем, перехожий гучним голосом запитав:

— Ви ще й досі не спите, пане Вілбі? Невже і ви, чорт забирай, любите вештатися вночі? Будьте обережні! Через кілька днів патрулі з «Селезня» прочісуватимуть Уайтхейвен, і було б дуже неприємно, якби ви потрапили до їхніх рук.

— Патрулі! — збентежено промовив Вілбі. — Що, капітане Пленкетт, їм робити у нашому місті?

— Те саме, що і в інших містах: кораблям його величності потрібні моряки.

— Невже «Селезню» потрібні моряки?

— Та ні, чорт забирай! — заперечив Пленкетт. — На борту «Селезня» є сто тридцять спритних хлопців, і цього досить для служби у внутрішніх водах. Але за кілька днів сюди мають прибути на допомогу нам кілька фрегатів — їхні екіпажі укомплектовані тільки наполовину. Ходять неймовірні чутки, ніби філадельфійські заколотники збираються послати в Європу свої кораблі, можливо навіть під командуванням самого Поля Джонса, найжорстокішого з морських розбійників. Це налякало всіх.

— Поль Джонс, — вигукнув із сміхом капітан піратів, міцно стискуючи руку Вілбі, — це небезпечний головоріз, перед яким усі тремтять.

— Хіба що боягузи та старі баби обох статей, — з презирством промовив Пленкетт. — Хай він тільки з'явиться тут, і йому вже не вдасться більше лякати людей. Дай, боже піймати його.

— Це зовсім не виключено і може статися швидше, ніж ви гадаєте, — зауважив Джонс визивним тоном.

— Що ви хочете цим сказати? — пильно глянув на нього англієць. — Що вам відомо про Джонса і хто ви?

— Я служу першим штурманом на кораблі пана Вілбі «Ранкове сонце», — не змигнувши оком, сумирно відповів пірат. — А щодо Джонса, про якого я тільки-но, ваша милість, говорив, то я собі так думаю. Якщо піратські кораблі й справді збираються напасти на Англію, цього слід чекати саме тут, у протоці, де торговельний флот не має ніякого захисту і де панує надто вже безпечний настрій.

— Он як, — промовив Пленкетт, уважно придивляючись до співбесідника. — Розумні слова, юначе. Ви подобаєтесь мені і, незважаючи на вашу молодість і досить тендітну фігуру, я схильний думати, що ви путящий моряк. Якщо у вас є бажання служити на королівському судні під моїм командуванням, то ви одразу можете стати помічником штурмана з перспективою дальшого просування по службі.

— Мені б хотілося обміркувати цю пропозицію, ваша милість, і якщо пан Вілбі не заперечуватиме, то я завтра відрекомендуюсь вам на борту «Селезня».

— Чудово, — сказав задоволено Пленкетт, — приходьте, і ми разом зловимо Поля Джонса, якого ви так боїтесь. Ось побачите: яким би страховищем не був цей розбійник, наш «Селезень» проковтне його, наче муху.

Сказавши це, Пленкетт попрямував вулицею, а Джонс, посміхаючись, промовив:

— Кажу ж вам, пане Вілбі, завтра, ще до заходу сонця, я на борту «Селезня» запропоную капітанові Пленкетту свої послуги.

— Ось мій