Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге

— Душогуб! — заверещав купець диким голосом, згадавши власні кораблі, будинок, гроші. — Сортон, допоможіть мені заарештувати його!

— Ви збожеволіли, — спокійно відповів Девід. — Цей будинок оточений матросами з «Мисливця». Всякий, хто наважиться затримати мене, швидко переконається, що зробити це не так-то вже й легко.

З цими словами молодий моряк без особливих зусиль звільнився від цупких рук Ральфа, який знову схопив був Девіда за барки, виконуючи наказ Вілбі. Коли ж Сортон вдруге кинувся на Девіда, той вихопив пістолет і спрямував його на Ральфа.

— Ще один крок, і я відправлю вас на небо, хоч мені й не хочеться вбивати беззбройних людей.

— Схаменіться, схаменіться, — закричала Моллі, заступаючи Ральфа. — Ради бога, не чіпайте цього моряка, він не зробить нам нічого злого.

— Чоловіче, — промовив Блеверпул, який досі не міг нічого второпати, — якщо ви хочете вчинити гріх і цим накликати на свою голову прокляття, коли ви справді переслідуваний законом злочинець, то беріть усе, що ми маємо, але не проливайте даремно крові.

— Пане Блеверпул, — відповів з посмішкою Девід, простягаючи господареві руку, — я не злочинець і не душогуб. Я прийшов до вас в ім'я давньої дружби, для того, щоб виконати свою обіцянку.

Блеверпул пильно подивився на нього і, сповнений якогось дивного передчуття, запитав:

— Хто ви, пане?

— Запитайте Моллі, запитайте свою господиню, — відповів Девід. — Мені здається, вони пізнали мене.

— Поль Джонс, — аж скрикнув Блеверпул. — Боже милосердий! Чи ж можливо це! Ви… ви! Маленький хлопчик Джон Поль, син чесного Неда, син мого давнього друга, шотландець! 1 ти здійняв руку на батьківщину, ти… ти…

— Не злочинець! — з притиском промовив Девід. — Присягаюся богом, я не вчинив жодного злочину, а совість моя чистіша, ніж у всіх ваших лордів адміралтейства, разом узятих!

— Нещасний бідолаха Нед! — стиха промовив Блеверпул. — Що ти сказав би, коли б побачив зараз свого сина?

— Він благословив би мене, — в словах юнака бриніла гордість, — благословив би за мою боротьбу проти тиранії і кривди, пишався б з того, що ви призначили винагороду за мою голову. «Розбійники! Заколотники!» — які гучні слова! Ви називаєте так усякого, хто наважується розірвати свої кайдани. Це стара пісня, якої ви співаєте ось уже кілька століть. Як шотландець я ненавиджу вас, жителів півдня. А взагалі, яке мені діло до мого походження? Душею й тілом я відданий боротьбі за свободу. Мені хочеться, щоб моє ім'я прогриміло по всіх усюдах, щоб ним у Лондоні лякали неслухняних дітей.

Вій промовив це з веселою посмішкою, але разом з тим в його словах відчувалася така сила, що ніхто не наважився заперечувати йому. Раптом Девід підійшов до обох жінок і ніжно взяв їхні руки в свої.

— Мері Блеверпул, так, це ви. Ваше лагідне обличчя зовсім не змінилося. Як часто ви давали чогось попоїсти бідному Полеві, коли він голодував! Як часто ви втішали його, коли він сумував, що в нього немає матері! Чи пам'ятаєш ти, Моллі, — глянув на дівчину Девід, — як часто я носив тебе на руках, як ти плакала, прощаючись зі мною? Я обіцяв тобі повернутись, коли виросту й розбагатію. І ось я тут, Моллі. Мені здається, пан Вілбі нічого не має проти того, що я виконав свою обіцянку.

— О пане, пане, — боязко промовила Моллі, поглядаючи на Ральфа Сортона, що втупився поглядом у вікно, за яким виднілися дикі обличчя.

Вілбі тихо наблизився до дверей і вже збирався непомітно вислизнути з кімнати, коли Поль Джонс помітив його.

— Не робіть дурниць, — сказав він, — мої люди оточили будинок, втекти вам не вдасться. Ви мій полонений, добродію, з більшим правом, ніж я нещодавно був ваш. Але за своє життя не турбуйтеся, воно в безпеці. Якщо ж ви зробите хоч один крок за поріг — ваша доля буде вирішена.

— Чого вам треба від мене? — тремтячим голосом запитав купець.

— Про це буде розмова потім, — відповів Джонс. — Любий друже, — звернувся він до мовчазного Блеверпула, — виконайте моє прохання: відвідайте мене на борту «Мисливця», який об'якорився до ранку під самісінькими прибережними скелями. Після всього, що сталося, я не можу лишити вас тут. І це не тільки з метою запобігти зраді, а й в інтересах вашої власної безпеки.

— Може, ви маєте на думці вивезти нас до Америки чи навіть продати в рабство? — боязко запитав Блеверпул. — Невже ви хочете занапастити давнього друга вашого батька?

— Швидше я ладний занапастити себе, — урочисто промовив Джонс. — Присягаюся, завтра ви будете на волі. Мері, Моллі і Ральф Сортон теж підуть з вами.

— А коли я не хочу? — задиркувато кинув Ральф.

— Не хочу, — посміхнувся капітан. — Ви жартуєте, містер Сортон. Ще ніхто не говорив: «Я не хочу», коли Поль Джонс наказував: «Ви мусите!» Принаймні заради шановного товариства робіть те, чого від вас вимагають, якщо ви навіть і схильні були б відмовити мені.

Потім моряк підійшов до вікна, відчинив його і наказав.

— Увійдіть, Девід!

В ту ж мить у кімнату ввалився велетенський на зріст боцман. Це його хиже, волосате обличчя бачила Моллі крізь вікно. Боцман виструнчився перед капітаном.

— Приставити цих людей на борт «Мисливця», — наказав Джонс. — Жоден волосок не повинен упасти з їхньої голови. Розмістіть їх у моїй каюті, і хай вони лишаться там, аж поки я не прийду.

— Забрати всіх, капітане? — запитав Девід.

— Усіх, крім цього пана, — відповів Джонс, вказуючи на купця, що аж тремтів з переляку. — Він покаже нам шлях через Уайтхейвен до фортів.

— Тоді ходімо! — наказав Девід.

Мері, яка досі трималася цілком спокійно, раптом вигукнула:

— О Поль Джонс, так ось чого варта твоя вдячність!

— Поль Джонс, — підхопив і собі Блеверпул, — чим ми завинили перед тобою, що ти