Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге

Незнайомець подякував, поклав капелюха, скинув плащ. Струнку постать обтягував блакитний морський камзол з численними ґудзиками. На кожному плечі красувався вишитий сріблом якір..

Моллі пильно глянула на гостя. «Невже це його обличчя здалося мені таким потворним у вікні?» подумала дівчина, водночас радіючи, що прийшов, хвалити бога, не Вілбі, а оцей юнак, зовнішність якого напрочуд підбадьорливо вплинула па неї.

Тим часом чужинець, зручно вмостившись у великому кріслі, витяг з бокової кишені елегантний, плетений з соломи портсигар. Такі портсигари вивозили іспанці з своїх колоній у Вест-Індії. Прикуривши від срібної запальнички, він запропонував сигару господареві, але той відмовився, пильно вдивляючись в обличчя гостя. Блеверпулу здавалося, ніби він уже десь бачив його.

— Ви помиляєтесь, — сказав чужинець, — мені ще не доводилося бувати в цих краях.

— Але ж ви шотландець, пане?

— Чому ви так думаєте? — жваво спитав молодий чоловік.

— Ваш акцент свідчить про це, — відповів самовдоволено Блеверпул. — Шотландці всюди пізнають один одного. Будьте гостем, земляче! Мері, почастуй нас чим бог послав. Я сам приїхав до Англії лише п'ятнадцять років тому, але мені живеться тут добре. Англія — країна свободи!

— Країна рабства, — гордо відповів чужинець.

— Та що ви, земляче, — докірливо промовив господар. — Невже й ви належите до тих людей, які ганять усе підряд? Таких людей, на жаль, зараз є немало.

— А невже й ви належите до тих шотландців, — промовив з посмішкою гість, — які настільки пройнялися англійським духом, що їх уже зовсім не тривожить дедалі більший занепад шотландської нації? Ви душею й тілом стали англійцями, — говорив чужинець. — Ви тільки й шукаєте, де б нажитися, а споконвічна шотландська свобода для вас не варта й ламаного шеляга, бо ж на цьому не заробиш. Тому ви байдужі до людей, які живуть у заморських колоніях, до їх розтоптаних прав. Вас не бентежить, що ці люди зазнають зневаги й утисків. Де там! Це вам навіть на руку, бо за таких умов торгівля приносить вам більший зиск, а фабрики — більший прибуток. Коли ж ці скривджені люди беруться за зброю, щоб позбутися свого ярма, ви починаєте верещати: «На шибеницю зрадників, які насмілилися зазіхати на свободу Старої Англії!»

— Пане, — урочисто-серйозним тоном промовив Блеверпул, — я не хотів би, щоб ці слова почув один з найповажніших і найвпливовіших у місті добродіїв, який незабаром має прийти до мене. Послухати вас — так ви справжній бунтівник.

— Ет, дурниці! — відрубав гість. — Я лише хотів показати вам, чого варта англійська свобода. Свобода без справедливості — це самозакохана тиранія. Одверто кажучи, пане Блеверпул, я — шотландець і не дуже полюбляю англійців.

— Але ж ви перебуваєте зараз у їхній країні, — з притиском відповів господар. — Тепер за такі слова карають.

— От бачите, — зауважив, сміючись, незнайомець, — ви самі належно оцінюєте англійську свободу. Але не турбуйтесь, пане, я прибув з Лондона, а там говорять і пишуть зовсім інакше.

— Може, в Лондоні й вільно так говорити, — відповів Блеверпул. — Я навіть читав газети, які, христом-богом присягаючись, описують страхітливі беззаконня. Ці газети твердять, що за лордом Нортом[2] разом з усім його кабінетом давно вже шибениця плаче, шкода лише вірьовки. Такі речі можна, мабуть, говорити в Лондоні, але не тут.

— Як, чорт забирай! — вигукнув чужинець. — Виходить, у вільній Англії не можна навіть слова сказати?

— Спробуйте, — відказав старий, — і ви одразу відчуєте наслідки. Патріоти не дозволять цього і вживуть заходів: вони полічать вам ребра або притягнуть до суду і кинуть у тюрму, причому заприсягнуться, що ви зганьбили короля або образили релігію. Знайдуться й свідки, які засвідчать, ніби ви щось украли — чи то носовичка, якого вам умисно підкинуть, чи гаманця, якого нарочито покладуть вам на дорозі. Коротше кажучи, зашморг для вас завжди знайдеться. І ви не встигнете й оком змигнути, як вас повісять або щонайменше запроторять на каторгу.

— І оце ви називаєте споконвічною англійською свободою? — знову засміявся чужинець.

— Тихше, — сказав Блеверпул, прислухаючись до квапливих, рішучих кроків за дверима. — Ось іде той самий чоловік. Присягаюся, це він, Вілбі!

Блеверпул вибіг із кімнати, а гість, зручно вмостившись у кріслі, запитав:

— Хто він, цей Вілбі?

— Купець з Уайтхейвена, — тихо відповіла Моллі.

— Та ще до того й жених? — прошепотів він.

— Звідки ви це знаєте? — злякано спитала дівчина.

— Дещо я почув, стоячи біля вікна, а про решту догадався. Він, мабуть, старий і бридкий?

— Ой, справді!

— І ви хочете вийти за нього заміж, прекрасна Моллі?

— Ні, ні! — з благанням дивлячись на нього і молитовно склавши руки, вигукнула дівчина.

— Добре, в такому разі ми укладемо спільну угоду проти нього.

— Але я мушу дати згоду ще сьогодні, — довірливо прошепотіла дівчина, тяжко зітхаючи.

— Цього не буде; я стану на перешкоді, — впевнено відповів чужинець. — А що, коли я посватаюся до вас? Пішли б ви за мене, Моллі?

— Ах, пане! — злякано і водночас докірливо промовила дівчина. — Хіба можна так жорстоко насміхатися?

— Тихше, — прошепотів гість, — вони йдуть сюди. Звіртеся на мене, і я врятую вас.

У кімнату ввійшли Блеверпул і Вілбі, зовнішність якого справді не могла сподобатися гарненькій дівчині. Він був бридкий, очі його дивилися сторожко, риси обличчя свідчили про чванькуватість, хоч він і намагався приховати її під люб'язно-закоханою посмішкою. Купець привітав Моллі якимсь незграбним дотепом про її вроду і поздоровкався за руку з матір'ю, яка в цю мить увійшла до кімнати, щоб зготувати вечерю. Вся поведінка Вілбі свідчила про те, що купець добре знає, який він шановний гість, і хоче, щоб усі в домі розуміли, яку він робить честь, одружуючись з Моллі.