Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге

— Ви запізнюєтесь, пане Вілбі, — промовив господар. — Ми вже давно з радістю чекаємо вас.

— Усе справи, безліч справ, — відповів Вілбі неприємним пискливим голосом. — Оце знову одержав пошту з Лондона: ділові папери, газети, різні повідомлення. Деякі з них заслуговують на увагу, а решта — просто смішні. Уявіть собі, наші люди, цілком надійні люди, радять нам бути насторожі, повідомляючи з Америки, що тамтешні заколотники вирішили спорядити піратські кораблі і послати їх в Європу, щоб, як вони кажуть, перемогти Англію в Англії.

— Я сам дав би таку пораду, — промовив незнайомець.

Роздратований Вілбі, обернувшись, вирячився па гостя.

— Це ви про нього щойно розповідали мені, Блеверпул? — запитав господаря Вілбі.

— Так, пане Вілбі. Мені здається, він моряк, подорожує з Лондона до Ліверпуля, а зараз цікавиться дорогою в Уайтхейвен. Так же, пане? — . звернувся Блеверпул до чужинця.

— Саме так, сер, — відповів гість. — Після того, як корабель, на якому я служив помічником штурмана, припинив свої рейси до Вест-Індії, я вирішив пошукати щастя деінде.

— Як ваше ім'я? — запитав Вілбі.

— Девід, сер.

— Якщо ви документами доведете все сказане вами, Девід, — пихато промовив купець, — то, можливо, я візьму вас на службу. Прийдіть до мене завтра увечері — мені потрібні штурмани для двох моїх кораблів.

Уважно приглядаючись до незнайомця, Вілбі з досадою і здивуванням помітив, що його пропозиція не справила майже ніякого враження на юнака. Недбало хитнувши головою, Девід простягнув ноги, відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Дякую, сер, але я не збираюся служити на першій-ліпшій посудині, яка плаває за дві-три сотні миль від берега. Мої ноги звикли стояти на палубі корабля, що пінить води океану.

— Цьому можна зарадити, — гордовито сказав Вілбі, — якщо ваш досвід у мореплавстві не поступається перед вашою самовпевненістю. Мій корабель «Ранкове сонце» водотоннажністю чотириста п'ятдесят тонн стоїть на зовнішньому рейді Уайтхейвена, готовий вирушити в Ямайку. На кораблі потрібен помічник штурмана.

— А скільки в гавані кораблів? — запитав глузливо Девід. — Я завтра вранці огляну їх і виберу той, який мені найбільше сподобається. Шождо американських піратських кораблів, то в Лондоні з цього сміються так само, як і ви. Але, на всяк випадок, слід бути насторожі.

— Ну що ви розумієте в цій справі? — запитав роздратовано Вілбі. — Що нам можуть зробити в Англії ці скажені собаки?

— Те саме, що англійці робили досі в Америці: пограбувати міста, спалити будинки й кораблі, полонити людей.

Купець голосно зареготав:

— Якби ви не були таким молодим та зеленим, то вас слід було б покарати за те, що ви такої поганої думки про свою батьківщину. Ні, ви тільки уявіть собі: ця розбійницька наволоч, що від першого ж нашого удару кинеться навтіки і дорого заплатить за своє зухвальство, наміряється послати свої жалюгідні кораблі аж до самої Англії, яку охороняє наймогутніший у світі військово-морський флот. Невже ви не розумієте усієї безглуздості ваших висловлювань? Адже ви, юначе, як самі твердите, моряк і нібито служили на кораблі, що плавав у Вест-Індію? Проте своєю зовнішністю ви швидше нагадуєте дівчину. А ваші руки, такі білі й випещені, зовсім не призвичаєні до того, щоб в'язати вузли і тримати штурвал.

— Добродію — спокійно посміхнувся юнак, — даю вам слово: ви матимете нагоду переконатися, що я моряк. Але мені, звичайно, ще не доводилося служити на такому занехаяному кораблі, офіцери якого мали б чорні від смоли руки.

— Чудово, пане, чудово, — відказав Вілбі, погрозливо дивлячись на юнака. — Мені не хочеться порушувати спокій у цьому домі, хоч я, як королівський мировий суддя, міг би зажадати, щоб ви завтра з'явилися до місцевих властей Уайтхейвена. Ви не моряк.

По цьому Вілбі сів до столу і, зневажливо показавши спину зарозумілому юнакові, сказав:

— Щождо американських заколотників, то базікати вони й справді вміють. Що це за наволоч, видно хоча б з повідомлення, яке я щойно одержав. У Конгресі — так зветься в Америці їхнє бандитське збіговисько — вони ухвалили скористатися з послуг кривавого недолюдка, одного з найжорстокіших морських піратів. Його кораблі нишпорять по всіх морях, пускають на дно вантажі й людей, палять, плюндрують, ріжуть і вішають усіх, хто потрапляє їм до рук. Ну, що ви тепер скажете, добродію? Невже й далі захищатимете негідників?

— Кожний захищається як може, — відповів молодий гість. — Але здебільшого морський пірат зовсім не такий поганий, як добропорядні, випещені англійці, сини лордів та інших панів, нащадки вашої аристократії, які не гірше за морських розбійників полюють на здобич, знищуючи все на своєму шляху. Якби ви, пане, побачили, яку криваву оргію влаштували сини старої доброї Англії у Вайомінгу, як вони грабували, кололи багнетами дітей і безчестили жінок, з якою нелюдською жорстокістю поводилися там добропорядні англійці, — то, мабуть, говорили б інакше.

— А ви бачили все це? — запитав насмішкувата Вілбі.

— Ні, але я читав про це і розмовляв з людьми, які бачили все на власні очі.

— I вони, звичайно, добряче набрехали, щоб знеславити Англію, — промовив купець. — Та коли б навіть усе було так, як ви твердите, це ж сталося в Америці — країні триклятих заколотників, — говорив Вілбі, беручи ножа і відрізаючи собі шматок соковитої шинки, принесеної господинею. — Так їм і треба. Цього ще й замало!

— Ви розповідали про якогось пірата, пане Вілбі, — стривожився Блеверпул. — Хто він?

Вілбі розгорнув аркуш паперу і сказав:

— Його ім'я — Поль Джонс, ось тут повідомляється про нього. Він ще молодий, за походженням, очевидно, шотландець.

— Шотландець! — аж скрикнув господар. — Не може бути!

— Він високий на зріст, рішучої і жорстокої вдачі, має неймовірну фізичну силу. Дехто бачив, як він бився з трьома противниками водночас і порішив усіх. За голову його призначена винагорода, але спіймати його ніяк не вдається, хоч наші люди докладають до цього всіх зусиль. Джонс або розбиває своїх ворогів, або спритно уникає зустрічі з ними, бо він сміливий і спритний. Джонсів корабель настільки швидкохідний, що всі спроби наздогнати його