Капітан піратів Поль Джонс - Теодор Мюгге
— Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пішли собі додому, а не до мене, пане Ральф Сортон, — ущипливо промовив господар.
— У мене були деякі справи, тому дістався сюди так пізно, — зніяковів Ральф. — Я дуже здивувався, коли помітив під вашими вікнами трьох матросів. Я нишком наблизився до них і почув, що вони про щось радяться. Через деякий час вони кудись пішли.
Блеверпул повільно підвівся з місця, спершись руками на стіл. Його сірі очі гнівно виблискували. Вдаривши кулаком по столу, він сказав:
— Пане Ральф Сортон, не суньте свого носа у чужі справи. Чи чули й бачили ви те, про що розповідаєте, не знаю, але вас я бачу наскрізь. Ви хочете без моєї згоди вдертися у мій дім і перешкодити моїм намірам. Та ви самі зараз пересвідчитесь, як я додержав свого слова. Ви бачите в цій кімнаті пана Вілбі з Уайтхейвена, шанованого й добропорядного чоловіка, який сватається до Моллі. Такий зять мені до вподоби. Я обіцяв йому віддати за нього Моллі. А зараз, пане, наставте вуха і послухайте, як вона дасть свою згоду.
— Заради всього святого, стійте, — вигукнув Ральф, міцно стискаючи простягнену до Моллі руку господаря. — Не час тепер думати про заручини. Присягаюся, вам загрожує небезпека. Ваш будинок оточений непевними людьми, а оцей юнак, оцей безсоромний зайда, хоч на перший погляд він здається порядною людиною, мабуть, їхній ватажок. Про це свідчать слова одного з цих розбійників. Я чув, як він, страшенно лаючись, сказав: «І чого це наш капітан так довго сидить з тими триклятими англійцями! В мене вже руки сверблять перерізати їм усім горлянки». Я раджу вам, пане Блеверпул, негайно зачинити всі двері, погасити світло і взяти цього парубійка заложником!
З цими словами Сортон кинувся на Девіда і схопив його за барки.
— Чого вам треба? — спокійно промовив той. — Чи не збожеволіли ви часом? Що я маю спільного з отим англійським військовим кораблем, про який ви розповідали? Якщо навіть ви й вважаєте мене за капітана згаданого корабля, то чи ж можна припустити, ніби я збираюся тут когось пограбувати чи вбити? Ми ж не в Америці.
— Не чіпайте його, — вигукнув Блеверпул, звертаючись до Сортона. — Це вже занадто. Ви верзете дурниці! Зроду-віку в Кумберленді не було грабіжників.
— А якщо він і справді пірат? — запитав Ральф, міцно тримаючи Девіда своїми могутніми руками.
— Хіба цей юнак схожий на пірата? — відповів Блеверпул. — Відпустіть його, а то ще ненароком задушите.
— Ні, тримайте його міцніш, — втрутився переляканий Вілбі. — Сьогодні пополудні по Уайтхейвену рознеслася чутка, ніби якийсь невідомий корабель затримав рибальський баркас. Не знаю, чи правда це. Дехто навіть сміється з цього поголосу. Бо ж хто зважиться чинити розбій у наших водах? Але що жодного англійського військового корабля немає зараз на всьому узбережжі, крім двадцятичотиригарматного фрегата його королівської величності — «Селезня», який об'якорився на уайтхейвенському рейді, я напевно знаю, мені говорив про це сам капітан Пленкетт. Якщо цей парубійко справді моряк, а Ральф Сортон таки бачив великий парусник, з якого висадилася на берег команда, якщо навколо будинку вештається всякий набрід, то можливо, що й цей ваш гість — якийсь писар чи інтендант з піратського корабля. Правда, я не вірю ніяким теревеням про піратів, бо вже одна їх поява тут була б нечуваним зухвальством, за яке вони вже завтра гойдалися б на шибениці. Я член тутешнього магістрату і вимагаю від вас, добродію, щоб ви сказали нам всю правду, — чванькувато звернувся Вілбі до молодого моряка. — Що вам відомо про цю банду і яке відношення ви маєте до неї?
— Насамперед, — промовив Девід, поглядаючи на Ральфа, — прийміть руки, бо це вже починає мені набридати та й боляче стає. — В його погляді й голосі відчувалася така владність, що пальці Сортона мимоволі розтулилися. — Щождо вас, пане Вілбі, то скажу вам правду. Я справді з того військового корабля, що став сьогодні увечері на уайтхейвенському рейді, і прибув сюди разом з командою, про яку розповів молодий чоловік. Проходячи повз цей дім, я випадково побачив крізь вікно сцену, яка зацікавила мене, і завітав сюди, як бачите, мене тут дуже приязно зустріли.
— Яку посаду ви займаєте на кораблі? — якомога зневажливіше запитав Вілбі.
Я не зобов'язаний відчитуватися перед вами.
Як зветься корабель?
— «Мисливець». Це двадцятигарматне судно.
— Щось я не чув досі цієї назви.
— Нічого дивного, промовив Девід. — Це ж не англійський корабель.
— Не англійський! — аж сіпнувся Вілбі. — Кому ж він належить?
— Сполученим Штатам Америки, — невимушено кинув Девід.
Уайтхейвенському купцеві раптом забракло слів. Він мовчки підвівся. На обличчі його відбилися переляк і невіра. Вілбі пильно дивився на чужинця, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він часом. Вілбі ладен був уже розгніватися за такий недоречний жарт, але раптом йому спало на думку, що все це може бути правдою, і серце в нього стиснулося від переляку. Недарма ж він відчував якийсь дивний острах перед цим юнаком, майже підлітком.
— Американець! Пірат! — тільки й вимовив нарешті він. — Чи знаєте ви, добродію, що поширювати такі чутки є вже злочин і що зі мною жарти погані?
— А я й не жартую, — відповів Девід, підводячись з крісла і кидаючи сигару. — Повторюю: «Мисливець» з'явився в цих водах для того, щоб помститися за всі вбивства і знущання, яких ми зазнали від англійців. Невже ви, панове, зробивши нам безліч небажаних візитів, не визнаєте за нами право хоч один раз відвідати вас? Скажіть-но, пане Вілбі, хіба ж це справедливо?
Купець зібрав усю свою мужність, на яку він тільки був здатний, і, заїкаючись, пробелькотів:
— Якщо це правда, що ви заколотник, то… то я… заарештую вас.
— Так, це
