Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

РОЗДІЛ 5

У вітальні — тиша. Батько нарешті вийшов. Лиш на канапі лежить зім'ятий компрес.

Франсуа-Арман прямує в сад. Компрес мало допоміг — пухлина не стухла, і його обличчя й зараз схоже на подушку. Якби він навіть запхав голову у вулика, то вигляд мав би ліпший. Всім відомо — бджолина отрута лікувальна.

Нервово міряючи кроками сад, батько жадає натрапити на вулик — бджолине гніздовисько, їхнє помешкання. Та шукає не для того, щоб запхати в нього голову. Минув той час, коли він намагався всього-навсього захистити дім, оточивши його пастками із повидлом. Настала пора рішучих дій. Доволі винищувати бджіл поодинці! І хоча завдяки Артурові він поки що не вбив жодної бджоли, він так само палає ненавистю до цих працьовитих комах. І хоче знищити їх усіх гамузом. Влаштувати бджолоцид. Кинути атомну бомбу в бджолине царство. Злість заполонила його цілковито. Він прагне одного: знайти бджолиний рій і знищити його. І не просто знищити, а ще й помордувати, як зараз мордується він сам. Лише тоді, як бджолиний рій загине до ноги, помста його завершиться. Ці мерзенні комахи принизили його — і він має покарати їх.

Франсуа вислідив бджолу, і тепер стрибками пересувається садом, щоб не загубити з поля зору свою майбутню жертву. Комаха, навантажена нектаром і пилком, напевно, незабаром полетить додому, у вулик. А він — за нею вслід.

Намагаючись, щоб його не помітили, батько втягує голову в плечі. Та маскування даремне, бо його жовта сорочка така яскрава, що навіть птахи примружують очі, позирнувши в його бік. Слон, підгинаючи хобота, також вважає, що його ніхто не бачить. А навантажена здобиччю бджола, не помітивши стеження, летить до лісу. За нею, мало не наступаючи на п'яти, непомітний, як городнє опудало, підкрадається «мисливець».

У лісі на галявині росте могутній дуб — йому не менше двохсот літ. Це потужне дерево найстарше, тому воно диктує свої закони всім іншим деревам. На рівні нижніх віток у стовбурі прозирає дупло. В ньому королева бджіл об лаштувала своє королівство. Вже кілька зим товсті дубові стіни оберігають її підданих від ворогів. Бджола, що її вистежив Франсуа, набирає висоту і приєднується до свого племені, яке роїться біля входу в дупло. Дієслово «роїтися» не належить до улюблених бджолиних лексем, бо синонім до нього — настільки ж несимпатична лексема «товпитися». Адже кожна бджола — натура тонка, індивідуальність яскрава! Та бджолина королева не хоче на це зважати, тому наказ номер один у вулику такий: «Не виставлятися!» Що загрожує його порушникам, невідомо, бо ще ніхто не знехтував наказом. Та в глибині душі кожна бджола відчуває себе вільною, як птах. Тому бджолам приємніше, коли про них кажуть «пурхають». Бджілки, як пташки, пурхають із квітки на квітку. Якщо ви так скажете, — відразу ж здобудете бджолину симпатію… А якщо підхвалите їхні смугасті сукенки, вважайте, що вони ваші друзі навік. Отже, бджоли пурхають перед входом у дупло і, побачивши приятельку, що підлітає зі здобиччю, вітають її помахами крилець.

Сховавшись під кущем, Франсуа шкірив зуби в макіавеллівській посмішці. Він скидається на лисицю з відомої байки про її взаємини з вороною. Його посмішка ніби стверджує, що покарати бджіл для нього так само просто, як лисиці виманити шматок сиру. Коли він посміхається, його розпухле обличчя робиться схожим на голову свіжозапеченого поросяти. Лише бракує яблука в зубах. Та Франсуа не думає про свою зовнішність: помститися сатанинським комахам за всі підлі фокуси і збитки — ось його мета! О-о-о, стривайте, крилодзижчасті та пузосмугасті! Та страшна помста — це на майбутнє, а тепер треба взяти реванш, хай навіть невеличкий.

І щілочки-очка, зблискуючи на обличчі-подушці, як з лихоманки, шукаючи камінь, втупилися в густу траву. Камінь потрібен доволі важкий, щоб бджілок дістати до печінок, щоб ці гидкі дзижчалки відразу зрозуміли, що на них чекає попереду. На жаль, камінчики в траві дрібненькі… Нарешті пошуки Франсуа завершилися успіхом — неподалік лежить велетенська каменюка. Його рот знову потішила посмішка, надзвичайно гармоніюючи з розпухлою фізіономією. Схопивши каменюку, він гордо вимахує нею, як первісна людина, що тільки-но освоїла ходу на двох ногах. Ставши в позу метальника, Франсуа-Арман витягує руку вперед, вигукує якийся клич… І наштовхується лоб у лоб на воїна із племені бонго-матасалаїв. Бойовий погук змінився переляканим криком. До слова, «лоб в лоб» у цьому випадку не відповідає дійсності, оскільки бджолиний ворог дістає велетню-воїну лише до пупа. Тому немає ризику зіткнутися лобами. Височезний воїн перепиняє шлях каменя до дупла — і це не може бути звичайним збігом обставин.

— Ідіть звідси… я… мені… мені треба помститися декому! — промимрив Фран-суа, намагаючись за балакучістю приховати свій страх.

Воїн не відповідає — лише не зводить з нього погляду своїх великих чорних очей. Мовчання триває так довго, що батько геть розгубився і розуміє, що вскочив по самі халяви. Погляд воїна цілком спокійний. У його зіницях відбивається безмежна саванна, в якій він жив і полював. Він нікого не боявся, навіть левів, так що низькоросле опудало в канарковій сорочці, хоча й з каменюкою в руці, не може його злякати.

— Геть звідси! Ці тварюки вже цілий тиждень діють на мої нерви! Та сьогодні моя черга! — тамуючи страх, заверещав батько.

Величним жестом воїн відводить руку і, вказуючи пальцем на дуба, урочисто промовляє:

— Цьому дереву понад двісті літ. Воно бачило народження батька твого батька. Воно — старійшина цього лісу. І якщо в його дуплі знайшли прихисток бджоли, нам лишається одне: схилитися перед його волею і бажанням.

Франсуа отетерів. Йому навіть на думку не спадало, що в лісі існує своя ієрархія.

— Але я в себе вдома! І не деревам диктувати мені свої умови! — запротестував він, випнувши груди.

— Ваші міркування хибні. Повинен вам нагадати, що ви не в своєму домі, а в Арчибальдовому, і камінь, який ви тримаєте в руці, не вам належить, а мені, — зумисне поволі промовив воїн.

Франсуа здивовано поглянув на каменюку. Він не знав, що і вона може комусь належати. Що може бути тупіше і дурніше за каменюку, що валяється на землі? Він обернув камінь в руках і зразу ж переконався, що на одній із його сторін справді вирізьблено африканські письмена. Воїн простяг руку — забрати свою власність. Батько розгубився. Важко сперечатися про належність каменя, коли на нім таке різьблення. І він, не без