Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

— Що ж, нехай поки що літають! Та я повернуся! — буркотить батько, погрожуючи пальцем дуплу. — Повернуся — і помста моя буде страшною! — самозакохано додає він, намагаючись удавати із себе супермена.

З висоти свого зросту (два метри сорок сантиметрів) воїн позирає на нього, як чапля на комашку, що повзе по стежці. Франсуа розвертається на сто вісімдесят градусів, розправляє плечі і крокує до будинку, виходити з якого йому небажано. Воїн стомлено зітхає і розмірковує над тим, скільки дурощів може вміщати таке слабосиле тільце…

РОЗДІЛ 6

Зайшовши до вітальні, Франсуа Арман хапає телефона і береться накручувати номер. Ця процедура не займає багато часу, бо номер має всього дві цифри: одиницю і вісімку.

— Алло! Пожежники? — кричить він у слухавку, щоб усі зрозуміли, що він дуже рідко користується телефоном. — Це з будинку Арчибальда, ага, того, що на дорозі в абатство, ага, ага. У нього все гаразд, дякую. Це в нас не все гаразд. Особливо у мене! — відповідає Франсуа, починаючи щось плутано пояснювати.

Напевне, його викрики зразу ж спонукали пожежника подумати про найгірше, але, розібравшись, що нічого не горить, пожежник став заспокоювати клієнта.

— А що з вами сталося?

Франсуа зітхнув: нарешті він натрапив на союзника.

— На мене напав бджолиний рій, і я хочу викликати вас, щоб ви його знищили, доки ці мерзенні комахи не пожалили всіх!

— А ви впевнені, що вас ужалили саме бджоли? В цей час вони дуже зайняті — запасають харчі на зиму — і в них нема часу нападати на когось ні з того ні з сього, — терпляче пояснив пожежник, бо вже здогадався, в чому річ.

— У мене все обличчя спухло! — нервувався Франсуа.

— Намастіть його олією! Це зніме запалення! — порадив пожежник.

Батько вухам не повірив — намагався знайти союзника, а натрапив на ренегата!

— Послухайте, я непокоюся за свого сина. У нього — складний випадок алергії…

— В Артура? Ви кажете про Артура? — перервав його пожежник.

— Гм… так… звичайно, — дещо здивувався батько.

— У нього алергія на бджолину отруту? — розпитує пожежник.

— Так, від самого дитинства, — стверджує Франсуа-Арман.

— Ми приїдемо завтра ополудні, — відповів пожежник і повісив слухавку.

Батько стояв і дивився на слухавку, як баран на золоті ворота. В ній було чути часті різкі гудки. Пожежник не вірив йому доти, доки він не згадав про АртураІ Цікаво, з якої причини цей хлопчик має тут славу?

Франсуа поволі поклав слухавку, розвернувся і, вирішивши скористатися порадою пожежника, попрямував до кухні по олію. Але наштовхнувся на Арчибальда. Підскочивши від несподіванки, бджолиний мисливець відстрибнув назад, як кенгуру.

— Перепрошую, ви мене налякали, — видавлює із себе Франсуа, притискуючи руку до серця.

— Це мені треба лякатися! — відповів Арчибальд, указуючи рукою на спухле зятеве обличчя. — Що з вами сталося?

— Мене вжалила бджола! — сказав той не всю правду.

— Та бджола була, певно, з багаторазовим жалом! Вас травмувала сотня бджіл?!

— Ні, ні! Вона вкусила мене всього раз… у сідницю, — пояснив батько, викликавши неабияке здивування Арчибальда.

— А обличчя? Що у вас з обличчям? — тривожачись, спитав старий, здивований драмою, що розігралася в його домі під час полудневого відпочинку.

— А це вже ваша донечка! — з погордою відповів потерпілий. — У неї в руках був балончик з інсектицидом — і вона ним скористалася!

— Та якого дідька вона його дістала?! — допитувався дідусь.

— Ми хотіли знищити одну вперту бджолу, яка все ж таки втекла від нас. Але це не має значення: я засік місце усього рою. Завтра приїдуть пожежники і порятують нас від цих нестерпних комах! — відрапортував батько.

Кілька хвилин Арчибальд уздовж і впоперек вимірював зятя поглядом. І той погляд з кожною секундою покривався кригою, так що до початку Арчибальдової промови Франсуа весь захолов зсередини.

— Мій дорогий Франсуа, дозвольте мені, без будь-якого натяку, нагадати вам, що в цьому домі ви в мене — гість. І в саду, і в кожному куточку моєї садиби ви теж — мій гість. Із цього висновок, що всі дерева та рослини, що ростуть у моєму саду, а також усі тварини і комахи, разом із бджолами, на відміну від вас, — господарі цих місць. Вони виявили мені честь, коли вирішили зрости чи поселитися в моїй садибі. Наголошую: У МОЇЙ САДИБІ.

Дідусь висловився зрозуміло, і батькові нічим крити.

Мати розгорнула рушника, якого за звичкою поклала на радіатор опалення. Вона забула, що його вимкнули ще у квітні, отже, він не може нічого нагріти. Але треба визнати, що у матері був і справді шалений день. Дрібні тривоги, дрібні комахи, дивні мости, іграшкові потяги, мурахи, бджоли… через це голова ходором ходить.

Артур вимикає душ і пірнає у великого м'якого рушника, що його тримає мати. Меткими рухами, як це можуть лиш мами, вона загортає сина в рушник і лагідно, але й енергійно починає його витирати.

— Давай-но поглянемо, чи вдалося змити твоє бойове пофарбування? — промовляє вона, вдивляючись у смуги на хлопчиковому личкові. Артур так і не відмив їх повністю.

— Це не бойове пофарбування, а спеціальні природні знаки, щоб відганяти злих духів. Щоб ці духи не завадили мені потрапити в країну мініпутів! — з ентузіазмом пояснює Артур.

Підчепивши на ватку трохи крему, мати починає витирати хлопчикове личко.

— Ну от! Знову мініпути! Ці маленькі людці ніяк не дадуть тобі спокою! — скаржиться мати. Судячи з її інтонації, вона не вірить жодному слову свого сина про тих мініпутів.

— Сьогодні вночі — місяць у десятій повні. Значить, буде промінь і відкриється прохід на цілу хвилину, і я зміг би збігати побачитися із Селенією, — довірливо шепотів хлопчик на вухо матері. — Ти лиш нічого не кажи татові, прошу тебе… я знаю, завтра він хотів їхати, але ти не хвилюйся, я повернуся до сніданку, — щоб заспокоїти матір, додає Артур.

Мати поглянула на нього так, ніби він заговорив мовою племені мумба-юмба.

— Куди це ти зібрався? — намагається допитатися вона.

— Та до мініпутів, у сад, — відповідає Артур, обеззброюючи своєю щирістю.

— Що-о?! — вигукує мати, але швидко понижує тон і навіть завершує вигук полегшеним зітханням. Вона упевнена, що йдеться знову про дитячі казочки, про гру, в яку син знову хоче побавитися. Самій їй ці ігри ні до чого. Але якщо він не вибігатиме за межі саду, нехай бавиться, як йому заманеться. І, змовницьки підморгнувши, вона погоджується:

— Домовилися! Я нічого не скажу батькові!

— О! Дякую, мамусю! — Артур радісно кидається мамі на шию.

Батьків часом дивують дитячі вибухи