Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

Мурахи сприймають хлопчикові слова як сигнал до відходу і починають штурмувати вагон: кожен прагне зайняти найліпше місце. Для нинішніх пасажирів Артур обрав комфортний вагон першого класу. Треба зауважити, що не завжди мурахам щастить подорожувати в таких умовах.

Залізницю з повним комплектом устаткування дідусь подарував онукові опісля їхнього щасливого повернення із країни мініпутів. Хлопчик, отримавши подарунок, зарепетував від щастя і не заспокоювався цілий тиждень. Він забув про їжу та сон, бо цілодобово споруджував широку залізничну мережу, яка б з'єднувала його кімнату з дідусевим кабінетом.

Дідусь допомагав йому, особливо коли йшлося про визначення швидкості потяга на небезпечних ділянках шляху. Треба було запобігти зіткненню… з Артуровими батьками. Може, не слід згадувати, що Арчибальдові довелося витримати бурхливу дискусію з Франсуа-Арманом, щоби той погодився на встановлення в будинку залізниці, яка «трішки загарбає коридор». Все, що порушувало щоденну рутину, дратувало Артурового батька. Тільки під час застою він почувався королем. Він вирішив, що доля, подарувавши йому дитину, не здатну всидіти на одному місці, з нього поглузувала.

Артур розлігся на підлозі і зазирнув у вікна вагону. Мурахи повсідалися; вони схвильовані, як діти, що очікують появи ляльок на театральній сцені.

— Увага! Всім пасажирам потягу особливого призначення, що вирушає до кінцевої зупинки! Потяг відходить від першої платформи! — склавши руки рупором і мавпуючи голос із динаміка, оголошує Артур. Підійшовши до трансформатора, він обертає пусковий важіль. Під захопливий писк мурахів потяг поволі рушає. Артур збільшує потужність двигуна — потяг прискорює рух і пірнає в каньйон між двома валізами. Мурахи просто прилипли до вікон — найхоробріші наважилися їх відчинити. Сп'янілі від власної сміливості, виставивши назовні вусики, вони затягли пісню — голосно, щосили. І хоча слова у пісні мурашині, зате мелодія багатьом видасться знайомою. Та Артурові нічого не чути, дарма що він уважно спостерігає за рухом потяга. Він дуже схвильований: сьогодні вперше залізницею їдуть пасажири!

Потяг петляє долиною книг, і мурахи подивовано дивляться на гори знань, що нависають обабіч залізничної колії. Помітивши, що потяг заглибився в книжкові хащі, хлопчик завмирає в очікуванні, і коли вже електровоз потяг вагона по рівнині, полегшено зітхнув. Потім він переводить стрілку — і локомотив змінює напрямок. Тепер потяг мчить до дверей. Між ними і підлогою така велика щілина, що через неї можна потрапити в коридор. Артур помахом руки вітає мурахів, які визирають у вікна. «До зустрічі!» — гукає він ошалілим від захвату комахам, а ті відповідають йому помахами парних ніг. Лей такі, що тримають у передніх лапках крихітні шматочки паперу і махають ними, як хустинками.

Потяг стрімко наближається до дверей. Ще кілька секунд — і він зникне в коридорі. Та зненацька над ним нависає тінь… Тінь з нічного жахіття… Усмішка сповзає з Артурового личка: перед очима постає привид залізничної катастрофи — потяг зіткнувся з невпізнаним об'єктом, зійшов з рейок, летить під укіс…

Двері навстіж розчинилися. Одначе Артур встигає зупинити потяг. Рвучкий поштовх, скреготіння гальм… Мурахи перестрашилися, попадали з сидінь і так загаласували, що мати, стривожившись, зупинилася. Це вона посіяла паніку серед пасажирів-мурахів. На щастя, Артур-машиніст встиг загальмувати і уникнути катастрофи.

— Артуре! Ти своєю забавкою мало не збив мене з ніг! — докірливо сказала мати. Стоячи на одній нозі, вона не наважується зайти до кабінету, бо не знає, куди ставити другу.

— Ні, це ти мало не розчавила мій потяг, — заперечує Артур. — Ти увірвалася несподівано, не попередивши, не постукавши! Коли батько сюди заходить, то хоча б стишує крок і дивиться під ноги!

— Ну, так… напевно, — погоджується мати, обережно стаючи на другу ногу — спершу на носок, а тоді й на всю ступню.

— Ось бачиш! Тоді бери з нього приклад! І взагалі, прошу тебе, будь уважнішою, адже в потязі можуть сидіти пасажири! — додає Артур.

Мати пильно дивиться на маленького начальника залізниці, що не встиг змити з личка бойове пофарбування африканського вождя, і сама себе питає: за що доля послала їй такого непосиду синочка?

— Батько правду каже: ця залізниця тобі зовсім забила памороки. Попереджаю — додому ми її не візьмемо! Навіть не проси! — рішуче промовила мати.

— А я й не збирався її брати з собою! Наша квартира замала для неї. І тут від залізниці більше користі! — відповів Артур. Мати розгубилася.

— Як це… більше користі?

Ось тобі й маєш, добазікався! Треба терміново щось вигадати, доки мати не зрозуміла, що він мав на увазі…

— Більше користі, бо… бо дідусь бавитиметься! Він обожнює електричні залізниці, адже коли був маленьким, таких іграшок іще не продавали… Так він тепер…

Очевидно, синові аргументи матір не переконали. Вона дивиться на потяг, що зупинився біля її ніг, і враз помічає трьох очманілих мурашок, що намагаються залізти у вікно вагону першого класу. Коли потяг загальмував, вони випали з вікна.

Мати звела брови докупи. Мурахи, що будують мости, — це ще півбіди, але мурахи, що подорожують у першому класі! Тут є над чим поміркувати. Мати одягає на носа окуляри і нахиляється до потягу. Мурахи у вагоні запанікували. Одні поховалися під сидіння, інші розпласталися на стінах. Якщо їх помітять — ото буде й справді катастрофа!

Величезні лінзи, як очі динозавра, поволі посувалися мимо вікон, намагаючись зазирнути в середину вагона. Занімілі мурахи аж вросли в підлогу і стіни. Лінзи, поблискуючи, зупиняються, а потім і зникають. У вагоні зашелестіло полегшене зітхання.

Мати суворо зиркнула на Артура. Невже бомба таки вибухне?

— Артуре! В цьому потязі мурахи! — упевнено заявила вона.

— Ну… сама подумай, що ліпше: коли в помешканні бігає потяг з мурахами чи мурахи без потягу? — розважливо відповів син.

Мати не має що сказати. Логіки синові не бракує. Питання поставлене доречно.

— Е-е… так, звісно, — погоджується вона, почуваючись ні в сих ні в тих. І що ти йому заперечиш!

— Тоді будь уважнішою і, прошу, дивися частіше під ноги, — завершує Артур, відразу ж запускаючи потяга.

Як пущене з гармати ядро, потяг рушає з місця і мчить швидше за французький експрес найновішої конструкції. Мати підстрибує, мурахи знову падають на підлогу, але вагони щасливо шугнули під двері. Мати позирає то в коридор, куди тільки-но прошумів потяг, то на сина, що мило усміхається. Вона теж скривила губи, зрозумівши, що її обвели круг пальця. Але сама вона хитрувати не вміє, тому вирішує змінити тему розмови.

— Артуре! Пора в душ!

З вікон потяга, що біжить краєм сходового майданчика, видно панораму вітальні. Мурахи товпляться біля вікон, штовхаються, підстрибують: