Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

Атмосфера за столом не сприяла приємній бесіді, тому розмовляють між собою лише «знаряддя». Виделки сперечаються із ножами. Час від часу до їхньої дискусії приєднуються й ложки. Щоб приховати сум'яття, Маргарита й Арчибальд уткнулися носами в тарілки. Батько воює зі шматочками хліба, намагаючись потопити їх у супі. Шматочки не тонуть, і він нервово розминає їх на крихти.

Його дружина пов'язала навколо шиї серветку, але та їй зовсім не потрібна, бо вона й не торкнулася їжі. З відчаєм позирає вона то на одного, то на іншого, намагаючись з їхньою допомогою зняти напругу за столом. Але всі відводять очі — ніхто не хоче їй допомогти. Вона печально зітхає і стомленим поглядом озирає скромно умебльовану кімнату. На стінах висить кілька африканських масок. Гучна хода старого над камінного годинника ще більше напружує атмосферу. Вогонь у каміні давно погас, обвуглені залишки дров темніють у його роззявленій пащі. «Що може бути сумніше за згаслий камін?» — у черговий раз зітхає мати.

Та якщо від каміна повіває покійницьким холодом, то навколо нього, навпаки, життя буяє. Юрмисько мурахів готується перейти кімнату. Десятки зо два сміливців обліпили вантажівку-цистерну, що аж виблискує новизною, — ту саму, яку Артур так ювелірно монтував на дідусевому письмовому столі. Тепер у неї впряглося вісім охочих мурашок, що ладні з радістю тягти нове авто хоч на край землі. Там, біля каміна, де метушаться мурахи, й справді більше життя і щастя, ніж в усій кімнаті. Так розмірковує мати. Ця думка примушує її по-філософськи усміхнутися. Якщо раніше, побачивши комаху, вона здригалася і намагалася викинути прибульця геть із хати, то тепер її не здивуєш навіть мурашиною вантажівкою. Якщо мурахи зводять мости, то чому б їм не збирати авто? Вони будуть малесенькі, але зовсім як справжні, і так, як справжні, поїдуть дорогами. Втім, якщо напружитися, вона зможе згадати, де ж це вже бачила соломинку на колесах? Обшукавши всі закапелки пам'яті, вона нарешті пригадала. Артурова залізниця! Та крихітна споруда стояла на платформі потяга. Отже, її син — спільник мурашиної компанії. Можливо, він навіть сам запросив мурахів у дім, щоб познайомитися з їхньою будівельною майстерністю. Або щоб допомогти їм. От вона й знайшла тему для розмови, що зацікавить усіх! Вона розтопить кригу мовчання! Одначе чоловік її випереджає.

— Ось ви, Арчибальде, вважаєте себе великим знавцем природи. Тоді скажіть мені, невже мурахи й справді настільки мудрі, що можуть вибудувати… містки, наприклад?

Арчибальд замислився. Відповідь йому, звісно, відома. Ба більше, він достеменно знає, що мурахи мудріші за того, хто поставив це запитання. Мимохіть йому згадалася фраза, колись вичитана в одній цікавій книзі: «Чим менше в білої людини розуму, тим дурнішим їй здається негр». Оскільки ж мурахи чорні, як вугілля, а Франсуа-Арман біліший за молочне порося, то це може стосуватися і його.

— Ні, на таке вони не здатні! — помовчавши, відповів Арчибальд, категоричний, як короткий енциклопедичний словник.

Розуміючи, що із правильної відповіді зять зробить неправильні, але далекоглядні висновки, Арчибальд вирішив збрехати. Його відповідь підрізала крила дочці, що поривалася порозмовляти про мурахів. Як же це так? Вона ж на власні очі бачила, як на другому поверсі мурахи їздили на потязі, а тепер, тут, у вітальні, збираються ганяти на вантажівці. Їй дуже кортить обговорити побачене!

— Ось бачиш, — звертається Франсуа до дружини з повчальними інтонаціями в голосі, ніби лиш вона належить до партії сумнівальників, — я ж тобі казав, що цього бути не може!

Замість відповіді дружина нагинає голову і поглядає на вантажівку-цистерну. Мурахи, що тягнуть лямку, бадьоро видираються на плінтус, а дрібнота підштовхує авто ззаду. Але ті, що сидять за столом, не бачать, куди спрямовано її погляд, і вважають, що жінка похнюпилася, засоромившись: кому хочеться зізнаватися в поразці?

— Коли ти завбільшки в два міліметри, ти… ти завбільшки тільки у два міліметри! — піднявши палець догори, декларує Франсуа, переконаний у тому, що йому пощастило сформулювати фразу століття.

Він до певної міри має рацію: вона й справді достойна Книги рекордів Гіннеса — розділу, де зібрано всякі дурниці.

Зайшовши до дідусевого кабінету, Артур дістає з полиці уже відому нам книгу і розгортає її на тій самій сторінці, де приклеєно портрет принцеси Селенії. Зріст цієї крихітки лише кілька міліметрів, зате душа й розум у неї значно більші, ніж у декого із людей великого світу.

Артур не може ніяк надивитися на малюнок. Йому здається, що принцеса поглядає на нього з невимовною ніжністю. Скільки разів місяць перебував уповні, відколи Артур живе з мрією про ту хвилину, коли нарешті зустрінеться з нею, наговориться досхочу, а можливо й поцілує тишком-нишком… Та всі його сподівання виявилися марними, і йому лишається тільки милуватися портретом…

Ні, це так несправедливо! Образа закипає в нім, як вода в переповненому чайнику. Він вирятував дідуся із пазурів Жахливого У, дім — із загребущих лап Давидо, а до нього й досі ставляться як до десятилітньої дитини! Йому й справді лиш десять літ. Але ж коли полічити по-мініпутськи — то вся тисяча! І Селенії так само! Значить, вони вже дорослі. І ніхто не має права заборонити їм зустрітися. Тому він піде на побачення до своєї чарівної принцеси, нікого не питаючись!

Артур рішуче бере книгу і збирається поставити її на місце, тобто втиснути між двома такими само товстими томами з оповіданнями про Африку. Зненацька в глибині шафи щось зблиснуло. Придивившись, хлопчик помітив невеличку пляшечку. Він простяг руку і витяг кришталевий пузатенький флакончик, оперезаний широкою етикеткою, на якій від руки намальовано чотири крокуючі постаті. А оскільки ці люди відрізняються лише зростом, то ймовірно, що це одна і та сама людина. Просто вона все збільшується, доки перетворюється на дорослого мешканця великого світу. Натяк Артурові зрозумілий. Не треба й писати: «Випий мене!» «Ох, якби ж Селенія могла випити цієї рідини і прийти до мене в гості — у мій світ!» — зітхає Артур, ставлячи флакон у сховок.

Та, на жаль, він не може запропонувати принцесі цей варіант. Для того йому самому треба зменшитися, а потім відшукати Селенію, щоб домовитися з нею… А що як вона не захоче збільшуватися? Щоб мати відповіді на це та інші запитання, що від них аж у голові тісно, йому потрібно подолати всі заборони і проникнути в країну мініпутів. Задля цього він може поставити на кін усе! Може вигадати